Іван Семесюк - Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

та ізжерти, мов ту чучундру. Не так сталося, як гадалося, Вульфіку. Я ще насру в твою могилу, гадюка. Взнаю, де тебе поховають, і явлюся на останню розмову. Ми ще розставимо акценти, а до того я місяць не сратиму. Цікаво, чи існує окреме пекло для змій, і що там з ними виробляють чорти? Воно ж таке довге, навіть не знаю, з якого кінця краще примоститися з розпеченим на вогні держаком. І де у них дупа? Це, канєшно, питання. Ніколи не бачив зміїної дупи.

Отже, потяг нісся крізь ніч на Київ, а Томас мріяв про сатисфакцію та обмірковував особисті пер­спективи. Все це добре, але ж треба з чогось починати людську кар’єру. А що він уміє? Гасати в костюмі матроса ареною? Цибати через полум’я на самокаті та зображати собою дурного кацапа в червоній косоворотці з реквізитною бала­лайкою на мотузці? Це прекрасно, пане обізяне, але з такими вміннями в столиці хорошу роботу не знайдеш. Лишається або жебраку­вати, або тулити на будівництво в чорноробочі, аби товкти розчин у балії. Але можна одразу піти в мусора, бо туди, як він чув, мавпунів беруть охоче, дають ліжко в общазі, тепло вдягають, хоча шкари тре купувати за свої, та й з громадян­ством у нього хуйня — якесь ПМР, вопше не ясно, що воно таке, це ПМР. Може, то село в Аме­риці? Томас чув про Америку в передачі по радіо і потайки мріяв коли-небудь до неї зазир­нути. Але поки у його мозок крепко, як торіш­ній реп’ях, вчепилося солодке словосполучення «на Київ». Томас сунув на Київ і мріяв, як зранку він статечно вийде з вагона, випише легкої пиздюліни першому-ліпшому перехожому і тихо про­сичить — тепер я справжній київський хуй!

Варто нагадати, що воно таке, оцей київський хуй, і ось вам академічна довідка. Київський хуй — це широке антропологічне поняття, котре включає у себе всю палітру столичних селюків, від печерських підарасів і аж до борщагівських чортів включно. Не належать до популяції київських хуїв особи, які несподівано для громади випали з фастівської електрички, або ще за совітів вте­кли на постійне місце дислокації в Ізраїль або ж до Німеччини.

В широкому сенсі київський хуй є успішним під­видом наддніпрянського агроельфа, котрий вче­пився своїми стертими іклами в грошові потоки від п’яти тисяч гривень на місяць, не враховуючи інших зисків, як-от дрібні крадіжки в «Сільпо», отримання продуктових хабарів за місцем непро­дуктивної праці, безкоштовного проїзду в тролей­бусах на місцях інвалідів з чужими дітьми. Деякі коти, папуги, павіани і мусора також підпадають під визначення «київський хуй». Собаки, свині, хом’яки, лугандони, кондори і комахи за будьяких обставин вважаються понаїхавшими, навіть якщо безпосередні предки означених осіб кусали за сраку самого Кия, або ж сестру його Либідь. Крім того, київський хуй завжди є кастовим раси­стом, бо у кожного з них пращури согрішили з водолазом, якого ніхто ніколи не бачив, бо він саме полов бараболю в області. Головний київ­ський хуй — це мер столиці. Нині його обов’язки перебрав на себе огромний мужик у під­жаку, з кумедними губами по фронту голови. Цей мужик досконало володіє германською говіркою і грошовими масами в доларовому еквіваленті.

Але усього цього Томас не знав через необізна­ність, а тому плекав надію, що з його цирковими звичками якось можна буде ще на вокзалі влаш­туватися продавцем-консультантом до бутіка або ж розповсюджувачем цікавої макулатури біля метро. Можна також зайнятися гоп-стопом, або піти до охоронної агенції за харчі й нові штані — тільки ж нема де жити, от яка колізія.

— Ну нічо, якось воно буде, — думав Томас і розку­рював десяту сигарету. — Якось воно буде, — гадав павіан і потрошку засинав. Все ж таки він натомивсь, і о другій ночі його остаточно зморило. Він вмостився в кутку на заздалегідь постеленій картонці з написом Chiquita bananas, поступово заснув і вперше у житті побачив сон, бо зазви­чай павіанам сни не сняться. Таким чином мавпун поетапно набував людської подоби. За вікном зби­ралася гроза.

Сон

Томас прокинувся вранці посеред трав’яни­стої галявини в затишному осінньому лісі. Про­кинувся поступово і лагідно, як прокидаються немовлята, ще необтяжені життєвим досвідом та базовою освітою. На душі в нього було тепло і хороше, і чи не вперше в житті його не гризли думки та підозри. Дмухав легкий, досі теплий, вітерець, десь здалеку хтиво кувала зозуля (тільки не питайте, як це), а десь під боком дзюрчало лісове джерело зі смачною та зимною, як і годиться, водою. В прохолодному затінку посеред галявини, під могутнім гіллястим дубом, здіймалася із землі чимала, вкрита зеленим мохом та лишайниками, каменюка, з охайно вибитими на ній свастиками і старовинним рунічним напи­сом посередині — «Прівєт чувак, шо дєлаєш?» Пахло лежалим листям і грибами. Натуральна пастораль, але без жлобів, мангалів і битих пля­шок. Одним словом — диво, а не галявина.

Томас обережно підвівся, похрумтів суглобами, трохи поворушив хвостом, пару разів клацнув жовтим зубом та озирнувся довкола.

— «Прівєт чувак, шо дєлаєш?» Ти бач, яке цікаве діло, навіть ніде не насрано. Ціла лісова галявина, а жодного жлоба з шампурами чомусь не видно. Аж, бляць, не віриться якось, — подумав Томас і принюхався. — Держлісгосп, чи шо? А може, заповідник? Еге-е-е, але треба перекурити.

Він увібрав повні груди запашного повітря, солодко позіхнув, намацав свій кульок з буря­ками і заходився шукати в ньому розпочату пачку «Прилук».

— Ото ніхуя собі, Томасе! — зненацька і радісно гаркнув з-під дуба хтось, досі невидимий. — Прівєт! Шо дєлаєш, чувак?!!

Від несподіванки павіан так злякався, що його ледь не переїбав інфаркт, але не раз битий жит­тям мавпун моментально оклигав, напружився і принишк, вже цілком готовий до сутички. З його рота потекла мисливська слина.

— А ось і жлоби з шампурами, — пронеслося в його голові, — зара буде няш-мяш.

Раптом прямо крізь рунічну каменюку на галявину хвацько вистрибнула чітко окреслена постать. Вона мала всі ознаки жвавого, голеного налисо неве­личкого дідуся у товстих ветеранських окулярах, дбайливо замотаного в просторе помаранчеве простирадло, з-під якого виднілися старомодні совітські трєнікі і сандалі. В руках вона тримала мідного чайника, що підсвистував та парував окропом, і довгу сопілку, зроблену з чиєїсь кістки. Постать приязно посміхнулася золотими корон­ками і упевнено подивилася прямо в зіщулені мавп’ячі очі.

— Прівєт! Шо дєлаєш, чувак? Как оно нічєво? — гучно поцікавилася вона. — Як ти вопше?

Відомий факт — павіани дуже не люблять, коли хтось незнайомий зазирає