Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

роки його довгого правління вона поширилася по цілій імперії. Не лише у Відні, а й у Празі, Кракові, Львові, Трієсті, Зальцбургу, Іннсбруку, Любляні, Мариборі, Брні, Чернівцях, Будапешті, Сараєві та незчисленних інших містах, містечках і селах центральної та східної Європи вірні підданці Габсбургів складали шану й демонстрували свою відданість. Після шістьох десятиліть Франц-Йосиф був єдиним правителем за пам’яті величезної більшости із мільйонів його підданих — німців, поляків, українців, євреїв, чехів, хорватів, словенців, словаків, угорців, румунів. Але у Відні золоті відблиски не були знаком ностальгії. У центрі міста сяйво тисяч тремтливих свічок затінило світло мільйонів електричних жарівок. Тисячами таких жарівок було освітлено всі великі споруди на Рингу. Площі та перехрестя було прикрашено величезними електричними зорями. Цісарів палац Гофбурґ був весь у ліхтарях. Побачити це видовище прийшло мільйон осіб.

Другого грудня вранці у Гофбургу, цісарському палаці на Рингу, цісар Франц-Йосиф приймав вітання ерцгерцогів та ерцгерцогинь — були це принци та принцеси крові, спадкоємці (як і сам Франц-Йосиф) габсбурзьких імператорів минулого. Хоча більшість із них мали палаци у Відні, приїхали вони з різних закутків імперії, власних прихистків від придворного життя, різних столиць своїх амбіцій. Ерцгерцог Штефан, до прикладу, мав два палаци на півдні імперії, біля Адріатичного моря, і два замки на півночі, в галицькій долині. Штефан та його дружина Марія-Терезія того ранку привели до Гофбургу, щоб скласти пошану цісареві, шістьох своїх дітей. їхньому наймолодшому синові Віллі було тринадцять років і, таким чином, він ледь досягав віку, який дозволяв йому брати участь в урочистостях згідно з палацовим церемоніалом. Віллі, який виріс біля синього моря, зненацька оточили золоті знаки влади та довговічности його родини. Цей день був одним із небагатьох, коли Віллі довелося бачити свого батька Штефана у повному церемоніальному мундирі. На шиї в нього був Орден Золотого Руна, ознака найвеличнішого з рицарських товариств. Сам Віллі, схоже, сторонився цієї осяйної величі. Однак він не знехтував нагодою оглянути імперську скарбницю, де зберігалися трони та коштовності, й церемонімейстра відтак згадував як золотого півня.

Увечері цісар та ерцгерцоги знову зустрілися — цього разу перед публікою у Придворній опері. На шосту годину прибули і зайняли свої місця інші гості. Щойно перед сьомою на свій сигнал чекали ерцгерцоги та ерцгерцогині, серед яких були і Штефан із Марією-Терезією та їхні діти. У слушний момент ерцгерцоги та ерцгерцогині розпочали свій парадний вихід у коридорі й разом пройшли до своїх лож. Штефан, Віллі та родина зайняли місця у ложі з лівого боку й чекали стоячи. Лише тоді з’явився сам цісар Франц-Йосиф, чоловік, що прожив сімдесят вісім років і правив шість десятиліть, — сутулий, але міцний, з імпозантними бакенбардами та непроникним виразом обличчя. Він визнав оплески галереї і хвильку постояв. Це було характерно для Франца-Йосифа: він стояв на всіх зустрічах, таким чином не дозволяючи їм затягнутися. Крім цього, він відзначався витривалістю: Франц-Йосиф пережив насильницькі смерті свого брата, дружини і єдиного сина. Він перетривав людей, перетривав покоління, видавалося, що він може перетривати сам час. Але тепер, рівно о сьомій, він сів на своє місце, чим дозволив сісти всім іншим і розпочати іншу виставу.

Коли завіса піднялася, погляди глядачів прикипіли вже не до сучасного цісаря, а до давнього імператора. Героєм Цісаревого сну, написаної до ювілею п’єси на одну дію, був найперший габсбурзький імператор Рудольф. Авдиторія знала Рудольфа як того Габсбурга, який у тринадцятому столітті зробив зі своєї родини правлячу династію, і нею вона й залишилася. Він був першим Габсбургом, якого інші князі 1273 року обрали Священним Римським імператором. Хоча цей титул не був аж таким упливовим у середньовічній Європі, де більших чи менших суверенних одиниць були сотні, носій його прибирав спадщину покійної Римської імперії, а також провід над цілим християнським світом. Крім цього, саме Рудольф у 1278 році війною відібрав австрійські землі від грізного чеського короля Оттокара. Ці землі стали осердям спадкового володіння, що його Рудольф зрештою передав своїм синам, а ті — всім наступним Габсбургам, аж до самого Франца-Йосифа.

На сцені імператор Рудольф починає вголос непокоїтися долею цих австрійських земель. Удовольнившись завоюваннями, тепер він думає про майбутнє. Що буде із землями, які він залишить у спадок своїм синам? Чи будуть ті гідними спадкоємцями? Чи будуть гідними наступниками подальші Габсбурги? Роль Рудольфа, який у житті був високим, струнким і доволі жорстоким, виконував приземкуватий, повний і зворушливий актор. На сцені це такий собі приємний дядечко, якому хочеться подрімати. Він засинає на троні. З-за його спини виникає дух Майбутнього, який розповідає йому про славу Дому Габсбургів у прийдешніх віках. Під лагідну музику Рудольф просить у Майбутнього, щоб воно було йому поводирем. Тоді Майбутнє дарує йому п’ять снів-образів, які мають запевнити імператора, що його спадок берегтимуть і захищатимуть[1].

Перший образ оповідає про шлюбний договір, укладений між двома великими королівськими домами. У 1515 році Габсбурги зважилися на цей ризикований крок із Ягайлами — правителями Польщі й чільною родиною Східної Європи. Влаштувавши подвійний шлюб, вони заклали власні коронні землі супроти можливості набути землі Ягайлів. Людовік Ягеллон був королем Польщі, Угорщини та Богемії, коли 1526 року повів свої війська проти Османської імперії у битві при Могачі. Його армію було знищено, а сам він, утікаючи, загинув у річці під своїм конем. Його дружина належала до Габсбургів, тож після його смерті її брат на підставі шлюбного договору висунув претензії на корону Богемії та Угорщини. Так Богемія та Угорщина стали коронними землями Габсбургів і належали всім наступним габсбурзьким правителям аж до самого Франца-Йосифа. У п’ятнадцятому столітті угорський король Матіас Корвінус писав: «Хай собі інші воюють! Ти, щаслива Австріє, одружуйся. Те, що іншим дає Марс, тобі дарує Венера». Корвінус говорив про набуття Іспанії, коли один із Габсбургів пошлюбив дівчину, що була шостою в черзі на трон, а тоді спостерігав, як одне за одним любісінько собі померли п’ятеро її попередників. Невдовзі така доля спіткала й угорське королівство.

Однак, як пояснює Рудольфові Майбутнє, володіти Угорщиною буде непросто. Між Габсбургами та Османами лютувала війна. У 1683 році Османи навіть ішли на Відень із сотнею тисяч вояків. По габсбурзьких володіннях дзвонили й замовкали церковні дзвони, які посилали сигнал тривоги, — одне за одним турки брали міста. Відень було взято в облогу, а Габсбурги опинилися у пастці. Однак вони отримали допомогу від Польщі, свого північного сусіда й сестри в католицькій