Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

вокзалу, що працювала в автоматичному режимі, була яскраво освітлена. Дерк швидко перетнув її і поспішив назовні, в темряву ночі, дивною беззоряною ніччю, звичною для мешканців планет Запокров'я.

Вони чекали на нього біля головного виходу, як він і припускав. На його прохання капітан корабля надіслав повідомлення, щойно вивів корабель із надсвітлової швидкості в навколопланетному просторі.

Отже, Ґвен Дельвано прийшла його зустріти, але була не одна. Коли Дерк вийшов із будівлі вокзалу, вона тихо перемовлялася з чоловіком, що стояли поруч із нею.

Дерк зупинився біля виходу, посміхнувся, як міг, безтурботно і поставив на землю свою легку сумку.

– Привіт, – тихо сказав він. – Я чув тут Фестиваль.

Почувши його голос, вона обернулася і засміялася так добре знайомим йому сміхом.

– Ні, – відповіла вона, – ти запізнився років на десять.

Дерк насупився і скрушно похитав головою.

- Чорт забирай, - пробурмотів він, потім усміхнувся.

Гвен швидко зробила крок до нього, вони обнялися. Незнайомець, з яким вона розмовляла, залишився стояти осторонь, безпристрасно спостерігаючи за ними.

Обійми були короткі. Як тільки Дерк торкнувся її плечей, вона усунулася. Вони продовжували стояти дуже близько, придивляючись один до одного, намагаючись зрозуміти, що зробили з ними роки.

Зовні Гвен мало змінився, хоча вона виглядала старшою, і якщо щось здавалося іншим, то, можливо, його просто підводила пам'ять. Її великі зелені очі були не такими величезними і не настільки зеленими, якими він їх пам'ятав, і вона здавалася трохи вищою на зріст і, можливо, трохи щільнішою. Але вона стояла близько і посміхалася колишньою усмішкою, і зачіска її залишилася незмінною. Прекрасне чорне волосся, чорніше за ніч Запокров'я, струменіло по її плечах блискучим потоком. Вона була одягнена в светр з високим коміром і підперезані ременем штани з хамелеонової тканини, яка в той момент мала колір ночі, голову її прикрашала широка стрічка, така ж, як вона носила зазвичай на Авалоні, а ліву руку - браслет. Браслет був незвичайним: смуга срібла шириною в усі зап'ястя із вставками із жовтувато-зеленого жадеїту.

- Ти схуд, Дерк, - сказала вона.

Він знизав плечима і засунув руки в кишені куртки.

- Може бути.

Він справді сильно схуд, настільки, що випирали кістки, лише плечі округлилися через звичку сутулитися. Роки залишили свої сліди. Голова посивіла, тоді як раніше сивина лише злегка прозирала в темному волоссі, і тепер він носив його довгим, майже як Гвен, тільки у нього волосся дрібно вилося.

- Давно ми не бачилися, - сказала Гвен.

– Сім стандартних років, – уточнив він, кивнувши. - Не думаю, що…

У цей момент незнайомець кашлянув, ніби бажаючи нагадати їм про те, що вони не самі. Дерк глянув у його бік, Гвен обернулася. Чоловік підійшов і ввічливо вклонився. Коротенький, кругловидий блондин із майже білим волоссям був одягнений у яскравий жовто-зелений костюм із шовковину та крихітну чорну шапочку, яка якимось дивом утрималася на голові під час поклону.

- Аркін Руарк, - представився він.

- Дерк т'Ларієн.

– Аркін разом зі мною працює над проектом, – пояснила Гвен.

– Яким проектом?

Вона змахнула віями.

— Ти не знаєш, чому я тут?

Він не знав. Камінь, що говорить, був посланий з Уорлорна, тому він знав тільки, де її знайти, але більше нічого.

- Ти еколог, - спробував угадати він. – На Авалоні…

– Так. Я закінчила там інститут багато років тому, отримала диплом і потім жила на Кавалаані, поки мене не послали сюди.

Руарк, скованно посміхаючись, продовжував:

– Щодо мене, то я представляю Академію міста Імпріл на Кімдіссі. Знаєте?

Дерк кивнув головою. Значить, Руарк був кимдисцем, жителем Запокров'я, випускником одного з їхніх університетів.

– Загалом ми тут з однією метою, розумієте? Вивчення екологічних процесів на Уорлорні. Їм не надавали серйозного значення під час Фестивалю. Жодна із планет Зовнішніх Світів не сильна в екології. Благополучно забута наука, як кажуть емерельці. Щодо проекту, то ми з Гвен давно знайомі і ось вирішили… Загалом, вирішили працювати разом…

- Так, зрозуміло, - озвався Дерк.

На той момент його мало цікавив проект, Йому хотілося поговорити з Гвен. Він глянув на неї.

– Ти розповіси мені про все пізніше, коли ми матимемо більше часу. Думаю, тобі хочеться поговорити.

Вона відповіла здивованим поглядом.

- Ну звичайно. Нам є про що поговорити.

Дерк підхопив свою сумку.

– Куди тепер? Мені б не завадило прийняти душ і підкріпитися.

Гвен та Руарк обмінялися поглядами.

– Ми з Аркіном щойно говорили про це. Ти можеш оселитись у нього. Ми живемо в одному будинку. Лише на різних поверхах.

Руарк кивнув головою.

- Із задоволенням, із задоволенням. Радий виявитися корисним друзям. Адже ми обидва друзі Гвен, чи не так?

- Ось як? – не стримав подив Дерк. - Я думав, що житиму в тебе, Гвен.

Вона подивилася спочатку на Руарка, під ноги, у чорне нічне небо і лише потім зустрілася з ним поглядом.

- Можливо, - ухильно відповіла вона, - але не зараз. Мені здається, що так буде краще. А зараз ми поїдемо додому.

- Сюди, будь ласка, - запросив його Руарк, перш ніж він встиг щось сказати. У всьому цьому відчувалося щось дивне. Протягом довгих місяців польоту Дерк багато разів намагався уявити цю зустріч. Іноді вона уявлялася йому повної любові та ніжності, іноді – взаємних докорів, сліз, але він ніколи не думав, що вони зустрінуться, як зустрілися зараз: незручність, недомовленість… Та ще й постійна присутність цього незнайомця. Хто такий насправді цей Аркін Руарк, і чи є його відносини з Гвен, якими вони їх намагаються уявити? Але з іншого боку вони сказали так мало, майже нічого. Не знаючи, що думати і що говорити, він знизав плечима і пішов за ними до аеромобіля.

Іти довелося недалеко. Вигляд машини справив на Дерка приголомшливе враження. Нічого подібного він раніше не бачив. Величезна машина, що відливала сталевим блиском, з масивними трикутними крилами здавалася живою

- Металевий повітряний скат. Між крилами була невелика кабінка на чотири місця, а на кінцях крил він помітив дула, що загрозливо стирчали.

Він глянув на Гвен і показав на них.

– Лазерні?

Вона кивнула, трохи посміхаючись.

- Що це в тебе за диявольську машину? - Запитав Дерк. - Дуже вже схожа на військову. Нам доведеться відбивати напад хрангов? Мені не доводилося бачити нічого подібного від наших відвідувань інститутських музеїв на Авалоні.

Гвен засміялася, взяла з його рук сумку і