Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

Я нікого не знала на цьому весіллі, але широко усміхалася кожному, з ким у мене зустрічався погляд. За все святкування я випила лише один келих шампанського. Звісно, мені хотілося напитися з горя через моє розбите серце, але я розуміла, що повинна тримати лице. Принаймні, поки тут телекамери. Я вже не могла дочекатися, коли все закінчиться. Ноги ледве тримали мене, бо така була втомлена. Стопи страшенно пекли через незручні туфлі. Чим я взагалі думала, коли купувала їх на своє весілля? Хоча я і не здогадувалася, що мені доведеться бігти в них майже пів кілометра. Під кінець Гордій повів мене до свого дідуся, щоб ми з ним попрощалися. Як я зрозуміла, дідусь — найважливіша людина в житті хлопця. Ну і його багатство, мабуть, не менш важливе. Я намагалася бути максимально милою. Мої дідусь та бабуся померли вже давно, тому я уявлення не мала, як правильно поводитися зі старшими людьми. Чоловік, здається, був задоволений цим весілля.

Потім ми попрямували до виходу. Гордій просто таки тягнув мене до білого лімузина, поки я ледве пленталася за ним. Мені страшенно хотілося спати.
Він відчинив задні дверцята автомобіля та кивнув, щоб я сіла всередину.

— Допоможи мені! — сказала я, намагаючись затягнути шлейф сукні в авто.

Гордій трохи невдоволено глянув на мене, але все ж допоміг. Треба буде навчити його, як правильно поводитися з дівчиною, бо оці його зарозумілі погляди мене дратують.

Він сів поруч зі мною та зачинив дверцята лімузина. Я не бачила водія через загородку. Цікаво, навіщо вона? Невже Гордій приховує своє життя навіть від звичайнісінького водія? Я помітила, що хлопець натиснув якусь кнопку на ручці дверей, а тоді автомобіль завівся. Мабуть, це якийсь елітний лімузин. Та і він дещо відрізнявся від звичайних.

— Значить, це все для того, щоб стати єдиним спадкоємцем дідуся? — поцікавилася я, глянувши на хлопця.

— Мінімум шість місяців подружнього життя — це головна умова, яку він мені дав, — відповів Гордій.

— А якщо він помре до цього часу? — спитала я, насупившись. Хлопець кинув на мене різкий погляд. — Він же старий.

— Це не означає, що ти маєш право вже ховати його! — роздратовано сказав хлопець. — І повір, мій дідусь такий, що ще тебе переживе.

— Він що планує жити ще мінімум сімдесят вісім років?

Гордій трохи дивно подивився на мене.

— Що? — буркнув він. — Тобі скільки?

— Двадцять два, — відповіла я.

— І ти плануєш жити до ста років? — спитав Гордій, піднявши одну брову.

— Як мінімум, — сказала я. — Може, сто два? Не знаю. Це вже як вийде, але мені б хотілося прожити довге життя.

— Тобі ж лише двадцять два. Звідки такі думки?

— Ну, мені подобається життя. Так, не завжди все прекрасно і чудово, як би хотілося, але це просто моменти. Потім стає краще, і ти продовжуєш насолоджуватися своїм життям. А тобі скільки?

— Двадцять дев'ять, — відповів він. — Буде наступного місяця.

— М-м-м-м, — протягнула я, усміхнувшись. — Планував відсвяткувати день народження під час медового місяця?

— У нас не мало б бути медового місяця.

— Чому? Відіграти таке пишне весілля, щоб потім скромно сидіти вдома? Це дуже нудно.

— У мене за тиждень до дня народження перший тур чемпіонату, тому я повинен готуватися.

— Я так і не зрозуміла, чим ти займаєшся, — сказала я та уважно подивилася на нього. — Спробую вгадати. Ти плавець!

— З чого ти це взяла? — спитав Гордій, насупившись.

— Ну, в тебе плечі широкі, — пояснила я та знизала плечима. — Гаразд. Тоді ти футболіст?

— Надто вузько мислиш.

— Ем, боксер?

— Які ще варіанти?

— Так, ти таки не схожий на боксера. Бракує м'язів.

— А ти в курсі, що боксери є у різній ваговій категорії? — Гордій прискіпливо подивився на мене. — Чи ти думаєш, що боксом займаються лише накачані чоловіки?

— Не цікавлюся таким, — буркнула я та закотила очі. — Йдемо далі. Може, тенісист?

— Ні.

— Волейболіст? Але тобі трохи зросту бракує.

— Ага. І саме через це я не став волейболістом.

— Серйозно?

— Це був жарт.

— Погано в тебе з жартами, Гордюша.

— Вибач? — перепитав він, глянувши на мене. — Як ти мене назвала?

— Гордюша, — повторила я. — А в чому проблема? У тебе таке дивне ім'я, що скорочених форм нема. Як мені тоді тебе називати?

— Гордій! — роздратовано сказав хлопець. — І все.

— Може, Гордій Теодорович ще? — фиркнула я.

— Якщо захочу, то будеш і так називати.

— Ніколи! Ти, мабуть, сподівався отримати покірну дружину. Тобі не пощастило, любий! Але ти не засмучуйся, адже це всього лише на шість місяців.

— Шість довбаних місяців, — різко сказав він та заплющив очі. Гордій похитав головою, а тоді видихнув. — Де Антон знайшов тебе?

— На дорозі, — просто відповіла я.

— Що ти робила на дорозі у весільній сукні?

— У мене сьогодні мало бути весілля, але я втекла з нього. Дорогою мене підібрав Антон і запропонував фіктивно вийти за тебе. Я й погодилася.

— Чому втекла зі свого весілля? — поцікавився Гордій.

Я уважно подивилася на нього. Його, здається, справді цікавила ця ситуація.

— Дізналася, що весь цей час наречений використовував мене, щоб підібратися до мого батька та отримати його бізнес, — відповіла я.

Не хотілося зізнаватися, що Ігор ще й зраджував мені з моєю найкращою подругою, тому я просто вирішила змовчати. Гордію не обов'язково знати, що я настільки жалюгідна.

— А твоя наречена куди втекла? — спитала я. — І чому?

— Я і сам не знаю, — задумано відповів він. — Вона просто не прийшла на наше весілля.

— Ось так просто?

— Ага.

Я зрозуміла, що Гордій так же захотів змовчати. Це було дуже помітно за його зосередженим виразом обличчя. Та і мені якось байдуже на це. Й так відомо, що дівчина кинула його. Мабуть, не хотіла терпіти такої тяжкої долі, як життя з ним. А я ж то погодилася...

Я виглянула у вікно та помітила, що лімузин уже заїжджає в якийсь двір. Переді мною з'явився вигляд на величезний будинок. Було надто темно, тому я не встигла розгледіти його. Автомобіль зупинився біля великих металевих дверей. Вони відчинилися, а тоді ми заїхали у якесь приміщення під будинком. Це виглядало наче невелика стоянка десь під торговим центром. Дивно бачити таке у приватному будинку. Через декілька хвилин авто зупинилося. Першим вийшов Гордій. Він навіть подав мені руку, щоб я змогла вийти з автомобіля. Я оглянулася по сторонах, розглядаючи приміщення. Мою увагу привернуло декілька авто. Біла іномарка у вигляді джипа та ще одне надзвичайне створіння сучасності. Я ледь рота не відкрила, дивлячись на красиву тачку темно-червоного кольору. Вона була схожа на ті круті спортивні машини з фільмів. Я швидко підбігла до неї та поклала руки на капот.

— Ей, легше! — сказав Гордій, коли підійшов до мене.

— Що це за автомобіль? — поцікавилася я.

— Шевроле Камаро, — відповів він. — Ніколи не бачила раніше?

— Не знаю. Майже ніколи не звертала уваги на таке, але ця машинка просто нереальна. Ще й колір такий багряний. Я в захваті! Це твоє авто?

— А ти як думаєш? Ми у моєму домі, Поліно.

— Даси мені покататися на ній?

— А ти вмієш їздити? — спитав він, склавши руки на грудях.

— Не дуже, — трохи розчаровано сказала я. — Ну хоч посидіти за кермом можна?

— Цей автомобіль призначений не для цього.

Гордій попрямував кудись і кивнув, щоб я ішла за ним.

— А для чого? — сказала я йому в спину.

— Для стріт-рейсінгу, але я уже давно ним не займаюся.

— Чим-чим? — перепитала я.

— Вуличні перегони, — відповів він.

— А вони хіба дозволені?

— Ні. Це було нелегально.

— А зараз ти...

— Зараз я займаюся кільцевими перегонами. Це трохи інше, але теж перегони на прискорення. Наступного місяця я беру участь в офіційному чемпіонаті.

— То ти гонщик? — майже закричала я.

— Чому ти так здивувалася?

— Ну, я навіть не могла подумати про перегони. Мушу визнати, що ти мене дуже сильно здивував. Це хіба спорт?

— Перегони вже давно визнали спортом.

— А я справді думала, що ти плавець, — тихо пробурмотіла я.

Гордій натиснув якусь кнопку на стіні й перед нами відчинилися двері. Тут були сходи, по яких довелося підійматися. Я ледь не заплакала, коли побачила їх. Мене і так уже страшенно ноги боліли.

— Слухай, а як тобі та традиція, що наречений несе наречену в їхній дім на руках? — спитала я, дивлячись на хлопця, а він лише закотив очі.

— Не знаю такої традиції. Ходімо, Полінко!

— Полінка, — повторила я та усміхнулася йому. — Як мило! То може, понесеш мене трохи? Ноги страшенно болять.

— Тоді зніми туфлі та йди боса, — просто сказав він.

— Ага, вже! І ставати босоніж на цю холодну плитку? — буркнула я та стала однією ногою на сходинку. — У мене ще і туфлі їздять по ній!

Гордій важко видихнув та подивився у стелю, наче питав за що йому такий подарунок у вигляді мене. О, це він ще поки просто не розуміє, що йому насправді дуже пощастило!

— Ти мене доведеш! — крізь зуби сказав він.

Я не зчулася, як хлопець різко підняв мене на руки та перекинув через одне плече. Коли я просила його нести мене, то не зовсім це мала на увазі. Думала, що все буде як у романтичних фільмах, але мене ледь не знудило, коли я висіла на його плечі. Він почав підійматися сходами, а я ж міцно вчепилася руками за його піджак. У голові з'явився неприємний біль, а я відчула, що мої щоки почервоніли. Нарешті він зайшов у коридор та обережно поставив мене на ноги. В очах потемніло та закрутилася голова. Я мало не впала, але Гордій міцно тримав мене за талію. Я декілька разів покліпала очима, приходячи до тями, а тоді подивилася на хлопця. Він був надто близько і я чомусь відчула себе ніяково.

— Все нормально? — спитав у мене Гордій. Я ж мовчки кивнула головою. — Ходімо! Покажу тобі твою кімнату.

Він взяв мене за руку та потягнув на другий поверх. Я розчаровано застогнала, коли знову побачила ці кляті сходи. Та того разу все ж послухалася і пішла за ним. Якби він знову перекинув мене через своє плече, то того разу я б точно не змогла зупинити своє бажання випорожнити шлунок. Ми опинилися ще в одному довгому коридорі. Гордій завів мене в одну з перших кімнат. Це була красива велика спальна у чорно-білих тонах з меблями з темного дерева та панорамним вікном на всю стіну.

— Це твоя кімната, — сказав хлопець. — Будеш тут жити найближчих три дні.

— Добре, — відповіла я. — Тут гарно. Це мала бути твоя з нею спальня?

— Так, але ми ще не спали тут, якщо тебе це хвилює. Постіль теж чиста.

— Думаю, що мені треба в щось переодягнутися. Я не маю з собою ніяких речей.

— У шафі має бути щось з одягу Діани.

— Діана? — перепитала я. — Твоя тепер уже колишня наречена?

— Вона не носила нічого з цього, бо ми тільки завезли речі. Тут все нове. Те, що я купив їй перед весіллям.

Я підійшла до шафи та відчинила її. Тут було багато красивих суконь, модних спідниць та блузок. Обережно рукою провела по речах та зупинилася на спортивному комплекті мого улюбленого пурпурового кольору. У мене є піджак такого кольору, а ще сукня, сорочка, костюм, класичні штани та спідниця.

— Ти влаштовуйся тут, а я піду до себе, — заговорив Гордій.

— А ти де будеш? — поцікавилася та усміхнулася, коли помітила вираз збентеження на його обличчі. — Можеш розслабитися, Гордюша. Я не збираюся приходити до тебе уночі.

— Дякую, що сказала. Мені без цього безперечно стало спокійніше. Я в кімнаті навпроти. І якщо раптом захочеш знайти, то спершу постукай. Три рази, будь ласка.

— Обов'язково, — пробурмотіла я.

Гордій вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Я ж переглянула весь гардероб цієї Діани і знайшла лише одну більш-менш скромну нічну сорочку з чорного атласу. Таке враження, наче вона збиралася кожного вечора влаштовувати Гордію стриптиз-шоу в цих коротких напівпрозорих комплектах.

Я почала знімати свою весільну сукню. Руки боліли розщіпати кожен ґудзик на спині, але не хотілося турбувати Гордія. Він і так постійно роздратований Якось мені це все ж вдалося, тому я швидко переодягнулася та лягла в ліжко. Настільки була втомлена, що навіть не могла змусити себе прийняти ванну, а одразу ж заснула.
Прокинулася я від яскравих сонячних променів, що нещадно били мені просто в очі. І чому тут нема штор? Я трохи роздратовано видихнула, бо мені ще хотілося трохи поспати. Потім я нарешті взяла у руки свій телефон. Страшно було вмикати його. Сотні повідомлень від сестри, тата, безсоромної подруги та безчесного нареченого. Їхні повідомлення я навіть не збиралася читати, тому одразу ж заблокувала обох зрадників. Спершу я відкрила повідомлення сестри. Було багато схвильованих повідомлень щодо мого зникнення перед шлюбом, а потім вона переслала мені статтю, де були наші з Гордієм фотографії. Сестра не розуміла, що відбувається та вимагала пояснень.