Альбіна Яблонська - Його жага, Альбіна Яблонська

1.3

Камілла

Цей утробний гаркіт був наче грім посеред ясного неба. 

Марс простяг свою важку руку до таці з печивом. Взяв там пряничного чоловічка. І почав крутити його в долонях — роздивлятися, стирати з нього крихти, наче це щось означало. Було моторошно на нього дивитися.

— Що ти... — був збентежений вітчим. — Що ти собі дозволяєш? 

— Я собі все дозволяю. Хочу грошей — маю гроші. Хочу влади — маю владу. Тепер я не той слухняний син, якого ти знав п'ять років тому. За час відсидки я знайшов друзів, знайшов корисні зв'язки. І став шанованим у вузьких колах. Піднявся вище, коли мене кинули до ями. Втоптали в багнюку, позбавили всього. Навіть того, що було моїм по праву... А на що перетворився ти? Адже ти нічого не зробив, щоб витягти мене.

— Я намагався вирішити це питання... — виправдовувався Дмитрій. — Це правда.

— Правда тільки в тому, містере Дробінскі, що ви думали про себе, а не про сина. Навіть настільки близька тобі людина виявилася на задніх ролях у порівнянні з довбаним іміджем політика, бізнесмена. Ти міг би мене витягти. Але натомість покинув. Хіба із дітьми так чинять?

— Я чекав стільки років не для того, щоби слухати твоє хамство, Марсель! Якщо так поводитимешся, то я виключу тебе із заповіту! А щодо клініки...

— Мені плювати на твій бізнес. Тепер я і сам про себе подбаю. Тепер я сам можу командувати та підкоряти собі людей. Було чимало часу для практики. Спершу ти просто виживаєш, а потім... Будуєш ієрархію. — Марс відкинувся на спинку стільця, не зводячи своїх страшенно чорних очей з печива в руці. Він витримав паузу, а потім тихо, але виразно сказав: — Я знаю, хто такий Джош Фінчер... Без твоїх соплів. Батьку. — Усі знову мовчали. Говорив Марсель. Поважно і не поспішаючи. З особливою злістю, ненавистю у кожному слові. — Народився і виріс в Іллінойсі. У містечку під назвою Спрінгфілд. У дві тисячі шостому закінчив поліцейську академію із середнім балом. Відзначився у стрільбі. Але не виявив себе як детектив. Зрештою, був спрямований до нас і незабаром став шерифом... — сказав мій зведений брат і зло посміхнувся. Це була не усмішка — скоріше звірячий оскал. Про що він тоді думав, тримаючи це печиво, говорячи про мого чоловіка? — У дві тисячі десятому його було поранено в перестрілці з гастролерами із Сан-Франциско. Банда Чорнова... Такий зразковий коп. Було би шкода, якби з ним раптом щось трапилося... — Сказавши це, Марсель раптом узяв і відламав руку в пряничного чоловічка. Я відчула біль — тупий біль у грудях. Він був фантомним, я турбувалася за Джоша. Це був наче він — його постать у лапах бандита. — Адже статися може всяке. 

Він відламав другу руку. Ногу. Потім узяв і з насолодою позбавив печива голови.

— Перестань, — сказала я нарешті. 

Він мене мучив, змушував страждати. Він це робив спеціально, щоб я страждала. І боялася.

— Хах... — розповзалася на його обличчі посмішка. Марс мене проігнорував. — Найцікавіше те, що його поранили в область паху. Бідолашна... — хитав він головою і дивився на потворне печиво — без ноги, без рук, без голови. — Бідолашна дружина шерифа. Адже їй все життя так не вистачатиме стояка у нього в штанах. Правильно, Кем?

— Досить...

А він продовжував.

— Вона шукатиме, чим заповнити цю порожнечу. Пробуватиме іграшки, порносайти. Благатиме його прийняти віагру. Вона буде дратівливою та нервовою.

— Перестань так казати!

— Буде злою недотраханою сучкою. Яку треба взяти й переломити через коліно. Поставити рачки...

— ГОДІ! СТУЛИ СВОГО РОТА!

Я дивилася на нього і захлиналася гнівом. Страхом та ненавистю.

Але зупинити Марселя було неможливо.

— ...І драти доти, доки вона не почне вищати від задоволення. 

Я схопилася, перевернувши свій стілець. Він з гуркотом упав на підлогу разом із тарілкою та приладами. Але крик душі все заглушив.

— Навіщо ви його запросили?! НАВІЩО?! Це ж не людина — це тварина! Тепер його мало просто ізолювати! Таких, як він, треба розстрілювати! — репетувала я в сльозах, показувала пальцем на тварюку, що прийшла з минулого. — Їх треба садити на електричний стілець чи вішати на очах у всіх! Щоб люди бачили, як подихають найгірші з нас! КІНЧЕНІ ЗЛОЧИНЦІ!

Це було останньою краплею. Я повернулася й хотіла піти. 

Але потім почула фразу:

— Сама винна.

Озирнувшись, я побачила, як Марс дивився мені слідом. Це він сказав. Що я сама винна.

— Що? 

Він підвівся, випростав спину. Був вищий за мене, затуляв собою світло від люстри. Як гора, як хмара. Вісник урагану в мене перед обличчям. 

— Це ти мене таким зробила. — Я стояла і дивилася на нього. Навіть не ворушилась. — Повертайся і сідай за стіл. Не засмучуй Марію. Мати тебе давно не бачила. Вона хотіла поговорити з тобою, а ти тікаєш. 

— Вибач, мамо, — хитала я головою. — Пробач, але я не можу. Перебувати з ним. Тут. Під одним дахом. Це неможливо. 

Знову спробувала піти, але Марс ще раз натиснув на совість.

— Ми ж навіть торта твого не скуштували. 

Я раптом зрозуміла, що відбувається щось дивне. 

— Торта? Звідки ти...

— Батьку, — звернувся Марс до мого вітчима, — ти знав, що Кем купила тобі торт? Такий смачний та свіжий, його спекли вчора увечері. З коньячним просоченням, як ти любиш. 

Горло тремтіло, у ньому зростала колюча грудка. 

— Звідки... Як це ти...

Як він це дізнався? Адже я навіть не дістала цей бісів торт. Він у пакеті. На кухні. Не тут — його тут немає.

— Камілла так старалася, — дивився на мене Марс, ніби поглинав своєю чорнотою з очей. — Поїхала дощем, щоб забрати його з кондитерської крамниці... Сьогодні об одинадцятій. 

— Звідки ти знав про торт? 

Він моторошно посміхнувся і відповів:

— Я багато чого знаю, Кем. Знаю більше, ніж будь-хто інший. 

— Ти шпигував за мною?! — зірвалася я на крик. Хрипко домагалася правди, поки він сміявся мені в обличчя. — І давно ти це робиш?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍