Анастасія Соловйова - Твій на місяць, Анастасія Соловйова

2

Роман точно володіє таємними техніками та знає, як приваблювати дівчат. Бо інакше як пояснити те, що я весь вечір перебираю стару шафу в надії знайти там хоч щось пристойно-спокусливе? Мені не подобається власна поведінка, надто вона стереотипна, нерозумна. Зрештою я плюю на все і натягую сині класичні джинси та футболку зі смішним принтом, на якому зображена дівчина з повітряною червоною кулькою, а на дальньому плані з-за дерева виглядає кінговський клоун Пеннівайз. Цікаво, моя підсвідомість хоче мені щось сказати або я справді випадково натрапила на цей одяг?

У паб я приїжджаю вчасно, вітаюся з малознайомими людьми, тисну комусь руку та посміхаюся Данилові. Все ж таки пощастило Ксю, вона відхопила собі кращого викладача в нашому універі.

За п'ятнадцять хвилин у приміщення заходить Роман. Вальяжною ходою він наближається до нашого столика, сліпуче усміхається і вітається своїм вібруючим голосом. Я вже тану, як мармеладка у печі. Напевно, час зізнатися – мені подобається Роман. Не так це й страшно, правда? Він подобається мені лише своєю зовнішністю та голосом, це нічого не означає.

– Привіт, Асю, – він простягає праву руку. Дивлюся на неї з часткою сумніву: відповісти взаємністю чи ні? Інтерес перемагає — моя долоня опиняється в його теплій впевненій руці, від цього дотику горить шкіра і плутаються думки. А я ще майже не пила.

Вечір нудний: люди говорять про програмування, роботу, консольні ігри, генія Хідео Кодзіму та старі фільми. Мені ці теми зовсім не близькі. Вдавати зацікавленість не хочу, та й не вмію. Ксюха теж занудьгувала, але під час обговорення сучасного кінематографу помітно пожвавішала, вступила в дискусію.

Роман пішов кудись хвилин десять тому, коли його телефон спалахнув піснею з останнього альбому Рамштайна. Мені теж потрібно вийти, свіжим повітрям подихати — он як гарно падає сніг за вікном. Я підводжуся, вибігаю в інший зал і оглядаюсь на всі боки в пошуках виходу. На вулицю йти не хочу, куртку я з собою не взяла. За вказівниками на стіні дізнаюся, де знаходиться літній майданчик, а нині – місце для куріння. Туди мені і треба.

Я штовхаю важкі дерев'яні двері та опиняюся на невеликому п'ятачку, де кілька людей швидко затягуються цигарками. Піднімаю голову і посміхаюся, коли сніг падає на моє розпалене обличчя. Люблю зиму! Висуваю кінчик язика і відчуваю, як холодна волога потрапляє всередину. Напевно, я виглядаю як дитина, але кому яка різниця? Мені байдуже, що подумають сторонні люди. Зараз є тільки я, морозний вітер та сніжинки, які лагідно лоскочуть шкіру.

Надихавшись, розплющую очі і натикаюся на глузливий погляд Романа. Тіло стає невагомим, а на обличчі виникає хитра посмішка. Мене німими поглядами не збентежити, як би йому цього не хотілося.

Ну що, словесна баталія? Хто зробить перший крок?

— Якби не знав, що ти навчаєшся на четвертому курсі, прийняв би тебе за ученицю середньої школи, — їдко заявляє Роман, не відводячи від мене пильного погляду.

— Я так молодо виглядаю? — спеціально жартую, так веселіше.

— Ні. Тільки діти гуляють морозом без верхнього одягу і жеруть сніг з ідіотським виразом на обличчі.

— Ой, не нудіть, Романе Батьковичу, ви одразу ж із привабливого чоловіка перетворюєтеся на дідугана.

— А чому ти раптом на "ви" перейшла? — ігнорує мій випад Роман.

— А як ще звертатися до похмурого діда? Я виявляю повагу до дорослих людей, які прісним голосом вчать мене жити. До їхньої думки я, звичайно, не прислухаюсь, але на “ви” перейду відразу, бо між нами величезна прірва. Знаєте, молодість — вона не в паспорті, а в голові, — і я, голосно сміючись, знову закидаю голову та ловлю пересохлими губами пухнасті сніжинки.

Не встигаю насолодитися моментом, як Роман хапає мене за руку і наполегливо тягне до поручнів у кутку літньої тераси. Неподалік швидко курять двоє чоловіків і розтирають долоні від холоду. Дивлюся на Романа: його очі сяють, губи щільно стиснуті, на волоссі тануть сніжинки. Він хоча б одягнений у чорне пальто, яке йому дуже пасує, а я стою у легкій футболці, зовсім забувши про мороз.

— Добре, припустимо, тобі все ж таки не чотирнадцять років, — хмикає Роман, ковзаючи по мені вивчаючим поглядом. — Але як пов'язані молодість і твоє вперте стирчання на морозі без куртки?

— Та ніяк, — мене знову пробиває на неконтрольований сміх. — Я просто захотіла подихати свіжим повітрям, я не замислювалася над своїми діями, не будувала планів, не дізнавалась, яка температура за вікном — я піддалася секундному бажанню і вибігла сюди, щоб розвіятись, і так, щоб зловити кайф від падіння сніжинок. Ви подивіться, які вони великі та пухнасті! Не щодня таке побачиш!

І я заплющую очі, піднімаю руки вбік долонями вгору і кружляю під освіжаючими білими сніжинками. Вони падають мені на обличчя та шию, я облизую вологі губи і, щасливо щурячись, продовжую повільно обертатися на місці. На мить забуваю, що поруч стоїть надто серйозний Роман, неподалік курять незнайомці, а всередині ресторану подруга відзначає заручини і, мабуть, уже нервує через мою довгу відсутність. Але зараз я живу моментом, поки не чую глузливий голос Романа:

— Не впевнений щодо краси сніжинок, але за твоїм сіпанням спостерігати явно цікавіше. І накинь бодай моє пальто, — він починає знімати верхній одяг, але помічає, як я хитаю головою.
 
— Ой, ну знову режим шкідливого діда включили, — морщусь і відступаю на крок. — Романе Батьковичу, мені не холодно, я люблю мороз і рідко хворію. І ви не праві, я не сіпаюся, а плавно ковзаю, дихаю на повні груди, вбираю момент. Спробуйте і ви хоч раз — викиньте всі думки з голови і відчуйте красу цього вечора. У приміщенні під нами люди обговорюють нудні теми: політику, роботу, сесію, іпотеку. Вони п'ють черговий келих пива і навіть не помічають його смаку, бо наситилися, заніміли. У їхніх головах сотні тривог, проблем, питань, і їм навіть на думку не спадає глянути у вікно та помітити, який же гарний світ. Подумаєш, сніг, адже зима, нічого дивного — так розмірковують вони, пропускаючи один момент, другий, десятий, не помічаючи нічого, окрім роботи та побуту, — щось я багато балакаю сьогодні. — Не будьте, як більшість людей, помічайте навколишній світ. Недаремно ж ми зіткнулися на терасі — давайте разом ловити сніжинки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍