Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

— Не бачу ніяких заперечень проти молитви за благоденство коня, бо це сприятиме тому, щоб він став слухняніший і краще служив господареві, — а от щодо легкої смерті для коня, то я не зовсім розумію, що ви маєте на думці. Легка смерть для людини означає кінець земного існування і обіцянку життя вічного. Можна молитися за земне життя коня, але не за вічне, бо це межувало б із блюзнірством. Щоправда, є в нашій церкві така течія, яка твердить, ніби й собака має, сказати б, зародкову душу, проте я особисто вважаю цей погляд сентиментальним і небезпечним. Не можна такими необачними умовиводами відчиняти непотрібні двері. Адже якщо собака має душу, то чому її не може мати носоріг чи кенгуру?

— Чи, скажімо, комар?

— Атож. Я бачу, отче, ви правильно розумієте ці речі.

— Одначе, монсеньйоре, я ніколи не міг збагнути, як це комара було створено на пожиток людині. Який же з нього пожиток?

— Аякже, отче, пожиток очевидний. Комара можна прирівняти до батога в руках Божих. Він учить нас терпіти біль з любові до Господа. А оте його дзижчання, що болісно ріже нам вухо, — може, то сам Бог дзижчить.

Отець Кіхот мав прикру звичку самотньої людини — висловлювати свої думки вголос.

— Мабуть, такий самий пожиток і з блохи.

Єпископ пильно поглянув на нього, але в очах отця Кіхота не прозирало й тіні іронії: було очевидно, що він глибоко занурений у власні думки.

— Усе воно велика таїна, — промовив єпископ. — Чим би живилася наша віра, якби не було таїни?

— Я оце думаю, — сказав отець Кіхот, — де я подів пляшку коньяку, що її приніс мені один чоловік із Томельосо років зо три тому. Тепер, здається, саме нагода її відкоркувати. Вибачайте, монсеньйоре, я на хвилину… може, Тереса знає… — і він подався до кухні.

— Він і так уже випив задосить, як для єпископа, — відрубала Тереса.

— Та не кричи ти! В тебе не горлянка, а чиста сурма. Бідолашний єпископ дуже побивається за своєю машиною. Каже, вона його підвела.

— А як на мене, то він сам винен. Малою дівчинкою я жила в Африці. І там негри та єпископи щораз забували заправляти машини бензином.

— Ти справді гадаєш, що… Та як подумати, то він таки якийсь несьогосвітній. Вважає, що комарине дзижчання — це… Ану дай мені ту пляшку. Хай він собі п’є, а я піду погляну, чи не зможу дати раду його машині.

Отець Кіхот видобув з Росінантового багажника каністру бензину. Він не сподівався розв’язати проблему отак просто, але ж спробувати можна, — і, певна річ, бак у єпископа був-таки порожній. Як же він цього не помітив? Та, мабуть, і помітив, — але посоромився зізнатися у своєму глупстві провінційному священикові. Отцю Кіхотові стало жаль єпископа. Цей італієць був добродушний чоловік, не те що їхній місцевий єпископ. Пив, не нарікаючи, молоде вино, залюбки з’їв відбивну з конятини. Отець Кіхот не мав бажання завдавати прикрощів такій людині. Та як повестися, щоб не принизити єпископової гідності? Отець Кіхот довго розмірковував про це, прихилившись до капота «мерседеса». Якщо єпископ не помітив показника на приладі, тоді неважко буде вдати із себе людину, що тямить у механіці, хоч насправді механік з нього ніякий. Та принаймні не завадить трохи забруднити руки мастилом…

Тим часом єпископ розкошував, попиваючи коньяк із Томельосо. Він знайшов на полиці серед богословських посібників Сервантесову книжку, ще хтозна-коли куплену господарем, і тепер з усмішкою гортав сторінки, чого від їхнього єпископа годі було й сподіватися.

— А я, отче, оце якраз натрапив на дуже доречні слова. Хай би там що казав ваш єпископ, а Сервантес був-таки високоморальний письменник. Ось послухайте. «Вірні васали повинні казати своїм панам усю як є правду, не прикрашаючи її задля лестощів і не пом’якшуючи з якоїсь суєтної причини. Щоб ти знав, Санчо, якби до вух володарів доходила гола правда, не вбрана у шати лестощів, ми жили б у зовсім іншу добу»… Ну, то як там мій «мерседес», чи не заворожила його якась чародійка в цій небезпечній Ламанчі?

— «Мерседес» готовий вирушати, монсеньйоре.

— Сталося чудо? Чи власник майстерні повернувся з похорону?

— Власник майстерні ще не повернувся, то я сам заглянув у мотор. — Отець Кіхот показав єпископові замащені руки. — Брудна робота. У вас там і бензину було на денці, але то не велика біда, бо я завжди маю запасну каністру, — а от знайти справжню притичину…

— Он як, то річ не тільки в бензині, — вдоволено зауважив єпископ.

— Довелося дещо підрихтувати в моторі… як там їх, ті штуки, називають, ніколи не можу запам’ятати… Поморочився добряче, але тепер уже більш-менш гаразд. Та все-таки, коли доїдете до Мадріда, монсеньйоре, зверніться до справжнього майстра, хай перевірить.

— То я можу їхати?

— Якщо не маєте бажання трохи спочити після обіду. Тереса могла б послати вам на моєму ліжку.

— Ні, ні, отче. Ваше чудове вино і відбивна — ах, яка відбивна! — цілком мене підживили. До того ж у Мадріді мене чекає звана вечеря, а я не люблю спізнюватись.

Поки вони простували разом до шосе, єпископ розпитував отця Кіхота.

— Скільки років ви живете в Тобосо, отче?

— Від народження, монсеньйоре. Крім тих літ, коли вчився на священика.

— А де ви вчилися?

— У Мадріді. Я, звісно, волів би дістати освіту в Саламанці, але там надто високі вимоги.

— З вашими здібностями ви тільки марнуєте себе в цьому Тобосо. Я певен, що ваш єпископ…

— На жаль, наш єпископ знає, які скромні мої здібності.

— А зміг би ваш єпископ полагодити мою машину?

— Я мав на думці мої духовні здібності.

— Наша церква має потребу і в людях з практичними нахилами. В сьогоденному світі actucia[3] — в розумінні житейської мудрості — має сполучатися з молитвою. Священик, здатний почастувати незваного гостя гарним вином, добрим сиром і чудовою відбивною, зуміє показати себе і в найвищих колах. Нас покликано схиляти грішників до каяття, а серед буржуа їх куди більше, ніж серед селян. Я хотів би, щоб ви за взірцем вашого славного предка Дон Кіхота ішли в цьому світі великим шляхом…

— Його ж називали божевільним, монсеньйоре.

— Багато хто казав таке і про святого Ігнатія. А тут тільки один великий шлях, яким я оце маю їхати… Ну, ось і мій «мерседес»…

— Наш єпископ каже, що Дон Кіхот — вигаданий персонаж, який існував лише в уяві письменника.

— Може, й усі ми, отче, існуємо лише в уяві Божій.

— Ви хочете, щоб я бився