Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

— Прошу мені пробачити, монсеньйоре…

Отець Кіхот подався до кухні, яка правила водночас і за спальню для економки, а кухонна раковина — ніде правди діти — за вмивальник. Економка була дебела жінка, з випнутими зубами й ледь помітними вусиками. Вона не довіряла жодній живій душі й мала деяку повагу хіба що до святих, та й то лише жіночої статі. Звали її Тереса, і нікому в Тобосо не спадало на думку дати їй прізвисько Дульсінея, бо ніхто, крім мера, якого всі вважали комуністом, та ще власника ресторану, не читав Сервантеса. Щоправда, й ресторатор навряд чи дійшов далі від битви з вітряками.

— Тересо, — сказав отець Кіхот, — маємо до обіду гостя, отож треба хутчій усе приготувати.

— Та в нас же тільки й є, що ваша відбивна та салат… та ще трохи отого сиру відучора.

— Моєї відбивної завжди вистачає на двох, а єпископ — людина поблажлива.

— Єпископ? Ні, йому подавати я не стану!

— Та це не наш єпископ. Він італієць. Дуже люб’язний чоловік.

Отець Кіхот пояснив обставини, за яких познайомився з єпископом.

— Але ж ваша відбивна… — мовила Тереса.

— Що там з відбивною?

— Не можна годувати єпископа конятиною.

— Моя відбивна — з конятини?

— Вона завжди з конятини. А де ж би то я взяла воловини на ті гроші, які ви мені даєте?

— І нічого іншого в тебе немає?

— Анічогісінько.

— Ой Боже ж ти мій! Лишається тільки молитись, щоб він не помітив. Зрештою, я ж то ніколи цього не помічав.

— Та ви нічого кращого ніколи й не їли.

Отець Кіхот, прихопивши з собою пляшку малаги, з тривогою у душі повернувся до єпископа. І дуже зрадів, коли той згодився випити скляночку, а потім і другу. Може, вино бодай трохи переб’є йому смак. Поки отця Кіхота не було, єпископ зручно вмостився у його єдиному кріслі. Отець Кіхот занепокоєно роздивлявся на нього. Вигляд єпископа начебто не віщував нічого лихого. Обличчя в нього було напрочуд гладеньке — здавалось, його ніколи не торкалася бритва. Отець Кіхот пошкодував, що сам не поголився після вранішньої меси, яку відправив у порожній церкві.

— Ви, певно, у відпустці, монсеньйоре?

— Та ні, не те щоб у відпустці, але для мене й справді неабияка втіха трохи відпочити від Рима. Я знаю іспанську мову, і його святість послав мене сюди з одним делікатним дорученням… Гадаю, отче, тут, у Тобосо, немає відбою від іноземних туристів.

— Та не так щоб дуже, монсеньйоре. Цікавого в нас обмаль, от хіба тільки музей.

— А що то за музей?

— Зовсім маленький, монсеньйоре, всього одна кімната. Не більше за оцю мою вітальню. Та й нема на що там дивитись, окрім автографів.

— Яких автографів?.. Можна ще скляночку малаги? Мене так довго пекло сонце в тій несправній машині, що тепер ніяк не втамую спрагу.

— Даруйте, монсеньйоре. Ось бачите, який я недолугий господар.

— Мені ще ніколи не траплявся музей автографів.

— Розумієте, багато років тому мер Тобосо взявся писати листи керівникам різних держав з проханням надіслати переклади із Сервантеса з їхніми власноручними підписами. Отак і утворилася досить багата колекція. Є там, звісно, автограф генерала Франко в розкішному, як на мене, іспанському виданні, а також Муссоліні й Гітлера — цей підписався так дрібненько, наче муха накаляла, — є й Черчілля, і Гінденбурга, і ще якогось там Рамсея Макдональда — здається, він був прем’єр-міністром Шотландії…

— Англії, отче…

В цю мить увійшла Тереса з відбивними, господар і гість сіли до столу, і єпископ проказав молитву.

Отець Кіхот налив вина і з тривогою спостерігав, як єпископ поклав до рота перший шматок відбивної і швидко запив його вином, — певно, щоб відбити неприємний присмак.

— Це звичайне собі вино, монсеньйоре, але ми тут дуже пишаємося своїм ламанчським.

— Вино цілком пристойне, — сказав єпископ, — а от відбивна… відбивна… — повторив він, не підводячи очей від тарілки.

Отець Кіхот приготувався до найгіршого.

— …а от відбивна… — уже втретє промовив єпископ, так наче шукав десь у закутках пам’яті спогадів про стародавні обряди й того слова, якого тоді вживали замість анафеми.

Тим часом Тереса стовбичила біля дверей, також чекаючи його присуду.

— …Ніколи ще, за жодним столом не куштував я… такого ніжного, такого запашного, такого — наважуся навіть на блюзнірство — божественного м’яса. Я хотів би щиро привітати вашу чудову економку.

— Ось де вона, монсеньйоре.

— Шановна добродійко, дозвольте потиснути вам руку. — І єпископ простяг до Тереси свою прикрашену перснем руку долонею донизу, ніби давав її не потиснути, а поцілувати.

Тереса квапливо позадкувала до кухні.

— Я щось не так сказав? — запитав єпископ.

— Ні, ні, монсеньйоре. Просто вона не звикла годувати єпископів.

— Обличчя в неї нелукаве й чесне. А в наш час навіть в Італії багато економок тільки й дивляться, як би одружити на собі господаря, і, на жаль, дуже часто так і виходить.

Тереса бігцем принесла сир і так само бігцем подалася геть.

— Скуштуєте нашого queso manchego[2], монсеньйоре?

— А до нього, може, й ще скляночку вина?

Отцю Кіхотові стало тепло й легко на душі. І тепер його поривало спитати монсеньйора про одну річ, про яку він ніколи не наважився б заїкнутися перед своїм єпископом. Та й, зрештою, римський єпископ стояв ближче до джерел віри, а те, що він залюбки з’їв відбивну з конятини, додало господареві сміливості. Не з доброго ж дива називав отець Кіхот свій «сеат-600» Росінантом, тож якщо спитати про машину як про коня, є більше надії дістати сприятливу відповідь.

— Монсеньйоре, — почав він, — є одне питання, яким я часто сушу собі голову і яке, мабуть, скоріше може виникнути в селянина, ніж у городянина. — Отець Кіхот трохи повагався, наче плавець перед тим, як стрибнути в холодну воду. — Як ви вважаєте: молитися за здоров’я коня — це блюзнірство?

— За здоров’я у земному житті — ні, — без вагання відказав єпископ. — Така молитва цілком припустима. Отці церкви учать нас, що Господь Бог призначив тварин для людей, отож довге життя коня на службі в людини не менш догідне Богові, ніж довге життя мого «мерседеса», який, на жаль, почав мене підводити. Одначе мушу визнати, що про чудеса з неживими предметами ніде не записано, а от щодо тварин маємо приклад ослиці, яка з ласки Божої стала у величезній пригоді Валаамові.

— Я думав не так про службу коня своєму господареві, як про можливість молитися за його благоденство… і навіть за те, щоб Господь послав йому легку