Горова Ольга - Лавандовий грудень, Горова Ольга

Розділ 1

Сніг сипав ще з ночі. От уже правда, що столиця розташована значно далі на північ. У її рідному місті снігом ще й не пахло, Міла дзвонила родичам. А тут уже все покрилося білим і пухнастим покривалом. Гарно так! Відразу настрій кращий, попри будь-які неприємності. Та і якщо подумати, нічого такого не трапилося. Навіть кумедно ж!

Після обіду у Мили помітно покращав настрій і всі негаразди почали здаватися майже милими. Тим більше, що перед нею стояла величезна чашка капучино із чудовим малюнком карамеллю зверху. І Міла, абсолютно не звертаючи ні на кого увагу, почала їсти цю пінку ложкою разом із карамельним малюнком. Причому, щиро насолоджуючись, буквально смакуючи! Казка! За вікнами кафе вже навіть з'явилися няні з дітьми на санчатах, з'явився гам і метушня, що супроводжується сміхом та «сніжками», і це додавало відчуття свята. Та й інтерʼєр кафе вже прикрасили, наче Новий рік післязавтра, а не за місяць.

 

І вся атмосфера тут заколихувала. Тихо, спокійно, інтер'єр у нейтральних тонах, м'яко горять настільні лампи, додаючи затишку. І мірний гомін людей, які зібралися на обід із найближчих будинків та офісів, не перекриває, а змішується з музикою, не заважаючи ані думати, ані відпочивати. Для Мили це досі було чимось неймовірним: можливість побути наодинці, навіть серед натовпу. І дарувало величезне полегшення.

Вона належала до тієї категорії людей, яких називають «з підвищеним емоційним сприйняттям». Міла могла розплакатися, побачивши на вулиці літню жінку, чомусь чітко уявляючи, як важко їй дійти кілька кварталів від будинку до магазину, і наскільки мало вона зможе в цьому магазині купити; або фізично уявити біль дитини, яку не помічають у дворі власні батьки, щось захоплено переглядаючи у своїх смартфонах. Те, що з нею творила соціальна реклама про сирітство – у принципі було складно описати словами. Мила потім плакала кілька днів поспіль від одного спогаду. Тому намагалася не дивитись по телевізору нічого, крім каналів, присвячених природі.

Ніякої магії чи містики. Високий ступінь сприйняття та співпереживання. Так говорили всі психологи та навіть психіатр, до яких Міла зверталася по допомогу. Бо жити так – мука. Особливо, коли тебе не розуміють навіть найближчі: батьки, колишній чоловік...

І як не намагалася вона пояснити, що не співчуває навіть, а просто може дійсно уявити й відчути все, що відчувають ці люди навколо, про що вони думають -- їй просто радили «менше про інших думати, і більше про себе». Психологи ж, навпаки, навіть пропонували подумати про зміну професії, оскільки вона так добре відчуває людей. Але лише після того, як навчиться ставити емоційні блоки.

Блоки Міла так і не навчилася ставити. А ось професію змінила, звільнившись з банку і присвятивши себе більш творчому процесу. Але, зрозуміло, психологом не стала. Пропускати через себе біль та розгубленість інших людей у робочому порядку – ні, не тягнуло взагалі! Їй би зі своїм впоратися.

 Краще вона питиме капучино і їстиме карамельну пінку. Тим більше, що спокійних днів залишилося зовсім мало. Міла відкрила інтернет-магазин подарунків: стандартних та індивідуальних, з можливістю оформлення на замовлення та смакові уподобання клієнтів. А завдяки тому, що почала просувати свою справу ще навесні та чимало займалася «промоцією» – розповідаючи, роздаючи флаєри, оплачуючи банери та рекламу – зараз їй почала надходити вже достатня кількість замовлень. Так, на це пішла левова частка тих грошей, що були вторговані за продаж її квартири у рідному місті після розлучення, але головне – результат. Новорічний сезон у Міли настав ще три тижні тому, із першими замовленнями для цих свят.

– Все нормально з машиною? Розібралися з баком?

Несподіване питання змусило Мілу різко підвести голову. Біля столика стояв той самий чоловік, який допоміг їй на заправці, показавши, з якого боку бак у новому авто. Він дивився привітно і з усмішкою, здавалося, щиро цікавлячись. Але Мілу накрило задушливою хвилею. У щоки вдарила кров збентеження і розгубленості, зробивши її незграбною та смиканою.

- Так. Розібралася, - вона якось істерично кивнула і почала крутити чашку пальцями. - Я просто її тільки сьогодні купила, а бензину вистачило лише доїхати до заправки. І не подумала одразу подивитися, з якого боку... - почала навіщось пояснювати йому, що сталося.

І тут чашка не витримала її нервів. Або руки у Міли тремтіли сильніше, ніж їй здалося спочатку. Так чи інакше, а чашка «перечепилась» через ложку, підстрибнула на блюдці та перекинулася, розплескавши капучино по столу. Та й джинсам Міли дісталося. Але менше, ніж могло б, бо чоловік, вчасно відреагувавши, відсмикнув її стілець разом із Мілою убік, схопивши за спинку.

– Ой! Ну, що за день! – зі щирою досадою скрикнула вона, вчепившись у його руку, щоб не впасти.

Оглянула цей бардак, у якому танула та сама «прекрасна пінка» з карамеллю. Частина вже добралася до краю столу і сумно капала на підлогу. До них метнувся офіціант зі шваброю.

– Вибачте, будь ласка! – Міла знову підвела голову на свого рятівника. Збентежилася більше й відчепилась від його долоні, за яку трималася й досі. – Вас хоч не оббризкало?

– Та за що ви перепрошуєте? – усміхнувся чоловік. - Тут я більше винен, відірвав вас, нагадав про неприємне. Отже, не треба. Це мені можна просити вибачення. І ні, не оббризкало, все нормально.

Він ще кілька митей подивився на неї: з посмішкою і привітно. І Міла легше почуватися стала. Зуміла якось заспокоїтися, пригасивши незручність усередині. Її співрозмовник у цей момент почав оглядати зал. Поруч метушився офіціант, прибираючи.

– А перейдімо туди, – чоловік показав у глибину, в один із кутів зали, де був вільний столик. – І я пригощу вас кавою, щоб спокутувати свій промах? – простягнув він несподівано їй руку, пропонуючи допомогу, щоб підвестися. – А може, і вам день трохи ліпшим від того здасться?

Ух ти... Міла вирішила вже, що він підшукує привід якнайшвидше «випаруватися». А тут таке... І... Загалом чоловік був приємним. І симпатичним. Привабливі навіть. Тож вона не бачила приводу не випити ще кави. Підхопивши свої речі та вибачившись ще й перед офіціантом за свою незручність, чим чомусь знову примусила чоловіка посміхнутися, вона пішла до вказаного столика. Біля якого стояла прикрашена ялинка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍