Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде

теж старатись ділом направити лихо. Мусимо вже раз скинути з свого лиця маску фальшивого сорому й заговорити про ці справи з нашими хлопцями щиро й без обиняків. Тільки робити це інтелігентно: без галасу та зайвого шуму. Не розтрясати цих справ по прилюдних відчитах чи дебатах, але хай кожна поговорить про це з своїм хлопцем в чотири очі, без істерії і без драматизації, але щиро, ось так від серця до серця... Коли ми їх щиро запитаємо, чому вони ходять до публічних домів і дістанемо таку саму щиру відповідь, то переконаємося, що тільки в малих відсотках дійсно причиною є непереможна пристрасть. У багатьох випадках винне або товариство людей, що трактують ці справи як вид спорту, або звичайна безкритична легкодушність: ходять інші, то й він ходить, або привичка (важче раз піти).

Лікарські авторитети доказують, що повздержання навіть у дорослих мужчин абсолютно не є шкідливе для нервової системи, коли вести відповідний гігієнічний спосіб життя: займатися фіззарядкою, не пити, не курити, не переїдатися, змиватися щоденно холодною водою.

Ми мусимо це сказати нашим хлопцям, просто вимагати від них попробувати скористати на якийсь час з наших порад, щоб уже раз покінчити з невиправданим лікарською наукою пересудом, що кожний дорослий мужчина мусить заспокоювати свій половий гін.

Справді, ми це можемо зробити. І тільки ми!

Наші хлопці! Чи не бувають вони часом, навіть не здаючи собі справи з цього, тільки нашими синами, тільки нашими великими, безрадними дітьми, ті загартовані, ті наші хлопці?

Хіба ми не знаємо, яким чудотворним, просто єдиним ліком буває інколи на їх розшарпані нерви наша рука на їх чолі?

Хіба не бували вже випадки, коли така велика дитина вперлася й не хотіла того чи іншого зробити, не зважаючи на нічиї намови, ба навіть прохання, – а нам вистачило підійти ближче, повести рукою по бунтівничій чуприні й сказати: «Я прошу: зроби це для мене»... – і йшлося, і сповнювалося прохання.

І не використати цього впливу, не зробити з нього розумного вжитку – це просто гріх не до даровання.

Тепер ще один камінець у городець наших батьків: покінчіть з пересудом, що якщо жениться ваш син, то невістка мусить його утримувати; а якщо виходить заміж ваша донька, то чоловік мусить їй давати утримання.

З огляду на здоров’я ваших синів дозвольте їм женитися навіть тоді, коли ані жінки їм, ані вони жінкам не можуть давати утримання.

Не вдавайте, що ви нічого не знаєте, як поводяться ваші сини й куди вони заходять, і... не робіть надто великої трагедії, як такого сина, якому ви не дозволяли в молодому віці оженитись, треба віддати під опіку лікаря-спеціаліста.

Статейку цю кидаю як дискусійну не тільки у наш дівочий, але й чоловічий загал. Хто забере слово?

1933

ЧИ «ОВА» — ЦЕ ТИТУЛ?

Це, трохи смішне само по собі, питання може послужити за точку зачепу до дуже поважної дискусії, ось хоч би на тему рівноуправнення жінки чи... нашого демократичного світогляду.

Бо ж прошу: чи вже саме закінчення, наприклад, слова «інженерова» не є аж так далеко прикметникове, що його однаково добре в мові приміняється до палиці інженера, як і до його жінки?

До того це прикметник виразно присвійного характеру, що ціхує чиюсь власність.

Вже з цих самих причин повинні наші сучасні жінки перестати користуватись цим «титулом».

Треба припускати, що «титул» цей взявся ще з тих часів, як «чимсь» у суспільності міг бути тільки мужчина, а на жінку спливала лише тінь його становища в формі цього «ова».

Але часи тепер настільки пішли вперед, що часто зустрічаємо жінку з титулом побіч свого «нетитулованого» чоловіка. Для послідовності, чи пак рівноправності, повинні ми чоловіка докторки кликати «докторчин», чи «інженерчин». Тільки, здається, мужчини заамбітні, щоб таким робом пошиватись у «чуже пір’я». Бо ж по-справедливому: яка заслуга жінки в тому, що її чоловік своєю індивідуальною працею добився диплома, а за тим і титулу? Хіба – хіба що вона удержувала його на студіях. Тоді вже, коли не правно, то бодай по справедливості могла б мати якісь претензії до його титулу.

Крім того, обставина ця має ще куди поважніший вплив на наше суспільне життя. Наприклад, нарікають наші пані з «Союзу українок», що їм не вдається об’єднати по міських філіях міщанського елемента.

Прошу уявити собі, як мусять почуватися на таких сходинах міщанки, дружини ремісників чи навіть поденних робітників, коли наші пані почнуть титулувати себе «радниковими», «декановими» та різними «овими». Для послідовності повинні хіба теж до жінки муляра звертатись «пані мулярова», а до жінки робітника – «пані робітникова».

Ще найбільше співжиття різних верств, без огляду на соціальне походження батьків, є між нашою молоддю. Але я певна, коли б тільки заведено моду звертатись до дівчат «товаришко докторівна» чи «меценасівно», ті, що їх батьки не мають цього титулу, давно накивали б п’ятами на всякі гуртки й товариства.

Одно знаменне: що глухіша провінція, то більше жага за цими неправними титулами. Так що зароджується підозріння, що духовне життя тих жінок мусить бути не дуже багате, коли це «ова» – єдине в них, чим хочуть вони підкреслити свою вищість від окруження.

А хтось би думав, що жіноча емансипація не має вже нічого «до роботи»! От перша з краю «робота»: закиньмо смішний звичай пишатись титулом свого чоловіка, а покладім собі за точку амбіції – своєю індивідуальною працею і зусиллям заслужити собі на... власний титул – гоноріс кауза!

1935

ТІ «БЕЗ МАТУРИ»

Не беруся ані моралізувати, ані не думаю когось обзивати. Зрештою, загал наших читачок не скорий до реагування.

Говорю тільки про тих – «без матури».

Сьогодні, правда, нам дивно, просто незрозуміло, що колись могли селянина чи міщанина не вважати за людину.

Дивно, що так звана «блакитна кров» впродовж стількох десятків літ не втрачала свого ясного кольору.

Сьогодні остаточно признано, що кожна кров червона – з деякими «відтінками», очевидно.

Нові часи поставили нові критерії людської гідності. Певне, всі ми маємо більшу або меншу дозу демократизму й «любові до народу» в собі (чи є де вдячніше слово, як «народ»?) і хоч-не-хоч мусимо дещо більш вирозумілими бути від своїх предків щодо «ближніх». Та обставина ця зовсім не перешкоджає нам мати свої мірила «людського» в класах, групах чи окремих особах.

Так, якщо за часів Шевченка, скажімо, картою вступу в товариство була «блакитна кров», то