Антоніо Буеро Вальєхо - Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Генерале, вже дуже пізно. (Звертаючись до Хуана Луїса). Дякую за вечірку, сину мій.

ХУАН ЛУЇС (вертається до нього): Ви вже йдете?

КРІСТІНА (сухо): У мене завтра спозаранку робота. Добраніч [усім]. (Виходить у ліву кулісу).

ХУАН ЛУЇС (поки вона не вийшла): Концерт ще триватиме, Крістіно...

ГЕНЕРАЛ: Однак уже пізно. Я відвезу вас додому, падре Ансельмо? [На мене внизу чекає авто].

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Бог вам заплатить.

ХУАН ЛУЇС: Не йдіть ще! Хулія [трохи знервована, але] зараз повернеться. [Вона вибачиться].

ГЕНЕРАЛ (простягає йому руку): Тримайтесь!

[ХУАН ЛУЇС: Чому?

ГЕНЕРАЛ: ] Ідемо, отче?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Воля ваша. (Обидва виходять у ліву кулісу. Дон Хорхе простує до правої ).

ДОН ХОРХЕ (не зупиняючись): Добраніч. (Розстроєний Хуан Луїс бачить, як він виходить у праву кулісу. Потім починає ходити туди-сюди під незворушним поглядом музикантів).

ХУАН ЛУЇС: У неї тільки трохи запаморочилася голова... [Щойно вона повернеться, концерт продовжать... Ті, хто тут є, йдіть до вітальні. (Сміх невидимих людей).

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (зі сміхом): Треба звідси йти.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (зі сміхом): Хуану Луїсу кінець.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (сміх): Саме тому. Тут нам уже нічого не перепаде.

ГОЛОСИ (зі сміхом): Нічого! Нічого! Нічого! Йому капут!

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Ну то ходімо.

ГОЛОСИ: Ходімо... Ходімо... (Голоси віддаляються і стихають).] Світло тьмяніє і залягає напівморок. Музиканти, що пильно дивляться на Хуана Луїса, й самотній альт, лишаються освітленими. Хуан Луїс стоїть лицем до просценіуму, на обличчі — розгубленість. Прожектор це підкреслює. Музиканти перезираються і готуються грати.

ХУАН ЛУЇС (не обертаючись): Ні. (Музиканти відводять смички від струн. Він обертається до них і підходить ближче. Промінь світла йде за ним). Я починаю розуміти.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ви нічого не розумієте.

ХУАН ЛУЇС: [Ви мене слухались! Так іноді буває, вечорами.] Я не у вітальні, а в спальні. І вже не хочу вас бачити! Згиньте!

СКРИПАЛЬ: Це не так просто, друже.

ХУАН ЛУЇС: Друже?

СКРИПАЛЬ: Не пригадуєш мого обличчя?

ХУАН ЛУЇС (сердитий, обертається до нього спиною): Хто ви?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (смішок): Три музиканти.

ХУАН ЛУЇС: Я не бачив третього.

СКРИПАЛЬ: Але він є. (Коротка пауза).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (звертаючись до свого товариша): Він уже потроху усвідомлює, що це не так просто.

СКРИПАЛЬ: А інше усвідомить?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Можемо його спитати. (Звертаючись до Хуана Луїса). Ви лікар?

ХУАН ЛУЇС (мнеться, опускає очі): Ні.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Отож-бо й воно. (Вказує на Скрипаля). Він також ним не став.

СКРИПАЛЬ: Як і вона. Хулія покинула навчання, щоб вийти заміж за Хуана Луїса Паласіоса.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (звертаючись до Хуана Луїса): Пригадуєте? Хулія і ви жили у двох помешканнях у цьому самому будинку. [Вона змалку зводила вас із розуму].

ХУАН ЛУЇС (похмуро): Я її любив.

СКРИПАЛЬ: [І любиш...] Так. Любов, а не що інше. Невтомний хробак.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Що пожирає. (Звертаючись до Хуана Луїса). Якщо ви не лікар, то скажіть нам, хто ви.

ХУАН ЛУЇС: Не знаю.

СКРИПАЛЬ: [Треба йому допомогти. Ти] адвокат. Ти зайнявся політикою і тепер є депутатом. Весь із себе ліберал, який прагне знову служити батьківщині.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Знову?

СКРИПАЛЬ: [Ти мав би пам’ятати краще, ніж я]. Він уже був міністром.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (киває): Під началом Його Превосходительства.

СКРИПАЛЬ: Пам’ятаєш, хто був Його Превосходительством, Хуане Луїсе?

ХУАН ЛУЇС (вагаючись): Ні.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (доброзичливо сміється): [Звісно, цього вечора...] Але ж ви пам’ятаєте свій найпрекрасніший акт любові? Той, яким ви почали завойовувати прихильність Хулії.

СКРИПАЛЬ (із меланхолійною похмурістю): Ми ніколи не забуваємо наших найшляхетніших вчинків.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Крім того, це сталося саме тут [, де вона тоді жила зі своїми батьками].

СКРИПАЛЬ: Двадцять один рік тому. (Дивиться, заінтригований, на Хуана Луїса і вказує на нього). [Та ну?] Ти можеш собі це уявити [цього вечора]? У тому віці, в якому зараз перебуваєте ви ... троє?

ХУАН ЛУЇС: Троє?

СКРИПАЛЬ: Так. Ти був тут, у неї в гостях, і з усіх сил намагався заспокоїти її [, стурбовану зникненням її нареченого]. (Кілька секунд тому Хулія вийшла з правої куліси на просценіум. Її освітлює прожектор. Занепокоєна, вона повільно піднімається у вітальню і сідає біля столика з телефоном. Водночас музиканти ховаються у напівмороці. Хуан Луїс підходить до Хулії. Залишається освітленим лише передній план вітальні).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, ходімо прогуляймося.

ХУЛІЯ: Я мушу бути тут: а раптом він зателефонує.

ХУАН ЛУЇС: Навіть якщо його затримали, ти не повинна хвилюватись. Це може статись через будь-яку дрібницю. (Сідає біля неї). Тепер затримують багатьох студентів. Ти ж не вплуталась у щось...

ХУЛІЯ: Фермін не хотів мене залучати. Гадаю, він у чомусь замішаний, але мене до цього не підпускає. (Усміхається). Він каже, що мені бракує підготовки. [Говорити то він говорить мені багато... про все. Про ганьбу, в якій ми, як він каже, живемо]. (Вона підводиться і починає нервово ходити). [Крістіна також не потикає носа до себе додому... Ти не міг би довідатися, чи його затримали?

ХУАН ЛУЇС: Не знаю, чи зможу я щось з’ясувати...

ХУЛІЯ: Звісно, що зможеш! Або, може, твій батько. У вас є становище, зв’язки...

ХУАН ЛУЇС: У вас також, Хуліє.

ХУЛІЯ: Не такі. І мої батьки зараз в маєтку мого дядька...] Я не знаю, що робити.

ХУАН ЛУЇС: [Я спробую щось дізнатись якомога скоріше. (Дивиться на свій годинник). Нині це вже неможливо. Завтра зранку. (Усміхається). Не вішай носа, маленька]. Можливо, попросту йдеться про якусь його засторогу... і тільки. (Підходить до неї і кладе руку їй на плече). [Ну ж бо, годі говорити. Зараз ми підемо випити вина і трохи розвіятися].

ХУЛІЯ: [Але ж я не можу... А якщо він зателефонує, або хтось інший? (Він зітхає.] Вона знову сідає). Я дуже вдячна тобі, Хуане Луїсе, за товариство і підтримку.

ХУАН ЛУЇС: Перестань. ([Проходжується туди-сюди]. Чоловік у світлому костюмі підводиться і підходить до нього. Хуан Луїс обертається і здивовано дивиться на нього). Хуліє. Маєш гостя.

ХУЛІЯ. (Обертається і дивиться на незнайомця). [Я його не знаю]. (Підводиться). Як ви увійшли?

ХІНЕС (демонструє розгорнуте посвідчення): [Показавши це]. (Усміхається). Хінес Пардо, інспектор поліції. (Вона дивиться на нього, смертельно налякана).

ХУАН ЛУЇС (сухо): Чого вам треба?

ХІНЕС: [Питатиму я]. Ви хто?

ХУАН ЛУЇС: Хуан Луїс Паласіос, ліценціат права. Я мешкаю в цьому будинку.

ХІНЕС: Либонь, ви син полковника Паласіоса?

ХУАН ЛУЇС: Саме так.

ХІНЕС: Буду вам вдячний, якщо ви не утруднюватимете. (Звертаючись до Хулії). [Вас звуть Хулія Мендес?

ХУЛІЯ: Так.

ХІНЕС:] Ваш батько вдома?

ХУЛІЯ: Батьків немає... [Вони повернуться за кілька днів].

ХІНЕС: Шкода. Бо вам доведеться піти