Антоніо Буеро Вальєхо - Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Уже небагато є місць, де так шанують дружбу.

ХУЛІЯ: Ви дуже люб’язні. Вип’єте ще?

ГЕНЕРАЛ: Було б непогано.

ХУЛІЯ (обернувшись до покоївки): [Пепіто].

ПЕПІТА: [Так, пані]. (Виходить уперед, не звертаючи уваги на чоловіка, який у світлому костюмі сидить у фотелі, підходить до дивана і простягає тацю. Генерал і Крістіна замінюють свої порожні склянки на інші).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Що гратимуть зараз?

ХУЛІЯ: Тріо «Серенада» Бетховена.

КРІСТІНА: Хіба допіру його не виконали?

ХУЛІЯ (з невинною усмішкою): То й що? (Приховане здивування присутніх. Хуан Луїс, який слухав її, простягає до неї руку).

ХУАН ЛУЇС: Але ж, Хуліє... (Вона його не чує).

ГЕНЕРАЛ: Що ж... Слухати його не набридає. (Покоївка простягає тацю дону Хорхе. (Той з розсіяною усмішкою відмовляється). Падре Ансельмо встає і підходить до них. Хулія і Генерал шепочуться).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Сину мій, небо осипало вас милостями. Та ви вмієте повертати їх стократ, як цього хоче Господь Бог. (Крістіна підводиться і приєднується до Хулії та Генерала).

ХУАН ЛУЇС: Нам з Хулією завжди мало того, що ми можемо вам дати. (Занепокоєно дивиться на музикантів). І боюся, що цього вечора... не все до ладу.

[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Музиканти чудові!

ХУАН ЛУЇС (сміється і стишує голос): І дуже дорогі! (Занепокоєно). А втім...]

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Любий лікарю, ні тут, ні в себе в клініці ви не повинні просити неможливого.

ХУАН ЛУЇС (дивиться на музикантів): Ви не помітили... що чогось бракує? (Дон Хорхе з усмішкою дивиться на Хуана Луїса).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Аж ніяк. Вечір [вдався навіть ліпший, ніж попередні]. Гідний того, що відмічається! [Тільки подумати — двадцять років подружнього щастя!

ХУАН ЛУЇС: Які промайнули, мов одна мить...

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Вродлива і доброчесна дружина, двійко славних дітей, чудове становище і найпрестижніша у місті консультація. Ви можете дякувати Богу.

ХУАН ЛУЇС: Я роблю це щодня.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я знаю.] (Пепіта простягає йому тацю. Він бере склянку). Дякую, дочко. (Обертається до гурту.) Генерале, ходімо зі мною. Церква має щось сказати воїнству. (Йде до них. Генерал виходить наперед і сміється).

ГЕНЕРАЛ: Я слухатиму її, як вірний християнин, сховавши зброю. (Він запрошує священника відійти ліворуч, і вони тихо перемовляються. Пепіта [підходить до Хуана Луїса і простягає йому тацю).

ХУАН ЛУЇС: Ні, дякую. (Збирається відійти, але її реакція його зупиняє).

ПЕПІТА (з дивною фамільярністю): Так.]

ХУАН ЛУЇС ([із роздратованим здивуванням): Ні! (Вона відходить),] ставить тацю на барну шафку і виходить у ліву кулісу. Хулія і Крістіна, які [шепотілися, не зводячи з них погляду,] обмінюються легким смішком. Хуан Луїс йде в їхній бік).

ХУАН ЛУЇС: Тебе болить шрам на щоці?

КРІСТІНА: Ні.

ХУАН ЛУЇС: Я радий. (Поки до них наближається дон Хорхе, вони знову хихотять). Усе гаразд?

ДОН ХОРХЕ (не дивлячись на нього): Залежить, з якого боку подивитися.

ХУАН ЛУЇС (знічено): Ви не мали би піднятися в еркер?

ДОН ХОРХЕ (дивиться на нього): Я?

ХУАН ЛУЇС: Аби заграти на альті... Це нічого, що ви не у фраку.

ДОН ХОРХЕ: [Ви щось плутаєте.] Я не музикант.

ХУАН ЛУЇС: Вибачте, доне Хорхе. (Обертається і дивиться на Пардо, який і далі сидить непорушно. Ступає до нього кілька кроків. Хулія відходить від Крістіни і підходить до Хуана Луїса. Водночас Крістіна підходить до барної шафки, бере іншу склянку і підходить до Генерала і священника, аби поговорити з ними).

ХУЛІЯ (ніжно бере Хуана Луїса під руку): Всі задоволені. Даси мені цигарку?

ХУАН ЛУЇС (дає їй цигарку і бере собі іншу): Мало людей, правда?

ХУЛІЯ: Мало? [Дім переповнений.] Поглянь [у саду чи в інших кімнатах].

ХУАН ЛУЇС: Я їх не чую.

ХУЛІЯ: Вони здійняли добрячий гармидер.

ХУАН ЛУЇС: З чого ви з Крістіною сміялися?

ХУЛІЯ: З того, який стурбований у тебе вигляд. (Вона прикурює цигарку від запальнички, яку він їй простягає.)

ХУАН ЛУЇС: Тебе нічого не турбує? (Закурює цигарку).

ХУЛІЯ: А є причини?

ХУАН ЛУЇС: Бракує музиканта.

ХУЛІЯ (з веселим здивуванням): Що ти кажеш?

ХУАН ЛУЇС: Подивися на альт. Він лежить покинутий [в еркері].

ХУЛІЯ: Третій музикант вийшов кілька хвилин тому. [Гадаю, він незабаром повернеться]. (П’є зі склянки, яку тримає в руках).

ХУАН ЛУЇС: Грали тільки двоє!

ХУЛІЯ (ніжно): Ти надто багато працюєш. Чому б нам не відпочити?

ХУАН ЛУЇС: Либонь, це один з твоїх тонких жартів...

ХУЛІЯ (сміючись): Здається, жартівником є ти. (Він заперечує.) Зараз повернеться третій і вони знову заграють тріо «Серенаду».

ХУАН ЛУЇС: Навіщо їм повторювати п’єсу?

ХУЛІЯ (за якусь мить): На прохання гостей.

[ХУАН ЛУЇС (зітхає): Щось дивне коїться цього вечора.

ХУЛІЯ: Це все твої вигадки.] Ну ж бо, не супся! Це наше свято! (Ніжно до нього тулиться). Двадцять два роки відколи ми познайомилися на медичному факультеті.

ХУАН ЛУЇС (усміхається): [Нехай Господь благословить тебе за них!] Уважу твої примхи і натомість влаштую тобі несподіванку.

ХУЛІЯ (глузливо): Як на всіх наших річницях? [Вже запізно!] (Їх перебиває дон Хорхе, який дивився на них і за мить до того підвівся).

ДОН ХОРХЕ (Сердечно): Ми вже мусимо йти... Вам хочеться побути самим, і це помітно.

ХУЛІЯ: Але концерт ще не скінчився!

ДОН ХОРХЕ: Це правда. Коли знову заграють тріо Бетховена?

ХУЛІЯ (звертаючись до чоловіка): Чуєш?

ХУАН ЛУЇС: Мене це тішить. (Загасивши сигарету, звертається до дона Хорхе). Ви не можете піти до того, як Хулія отримає свій сюрприз. (Підносить голос). Любі друзі... Будь ласка. (Бере свою дружину за руку і веде на середину вітальні. Гості підходять до них). Хуліє, в присутності наших найближчих друзів дозволь сказати тобі: дякую за ці двадцять медових років. (Сміх).

[ГЕНЕРАЛ: Браво!]

ХУЛІЯ: Це я тобі дякую, Хуане Луїсе. (Вони обіймаються і цілуються. Крістіна і Генерал плескають у долоні).

[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Нехай Господь вас благословить! ]

ХУАН ЛУЇС (витягає з кишені невеличку коробочку): Прийми цю дрібничку — з любов’ю від мене. (Сяючи, вона бере коробочку).

КРІСТІНА: Що там? Що там? (Підходить ближче. Інші роблять те саме. Хулія відкриває коробочку. Що всередині — не видно. Хуан Луїс усміхається. Обличчя Хулії похмурніє. Гості витягують голови, аби побачити, що в коробочці, і вона трохи обертає її, аби полегшити їм це. Всі збентежено відводять погляд).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (невпевнено): Яка краса.

КРІСТІНА: Еге ж. (Відходить).

ГЕНЕРАЛ: Справді краса. (Спантеличено дивиться на священника. Хуан Луїс непокоїться. Хулія раптом закриває коробочку і кидає на чоловіка крижаний погляд. Потім квапливо перетинає вітальню і вибігає в праву кулісу).

ХУАН ЛУЇС (робить кілька кроків услід за нею):