Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

Босха ледве не втрамбували нас із пані інструкторкою в сидіння її маленького «фіата», який ніяк не бажав заводитись, я сказав до панни Цівле цілковито спокійним голосом: — А знаєте, коли моя бабця Марія у двадцять п’ятому році навчалася водити «сітроен», з нею трапилася подібна історія, тільки що той «сітроен» заглух на залізничному переїзді, і праворуч, тобто з боку, де сидів пан інструктор Чажастий, уже над’їжджав із-за повороту швидкісний «Вільно–Барановичі–Львів», і пан Чажастий дуже швидко оцінив ситуацію і сказав: «Панно Маріє, або негайно вистрибуємо, або гинемо», — оце вони й вистрибнули, — провадив я далі, — а той швидкий, хоч і загальмував, сиплячи снопами іскор із-під коліс, але так чи так протаранив це прекрасне авто, й оце вони стояли біля польового переїзду: моя бабця Марія і пан інструктор Чажастий, дивлячись на великі, дедалі більші очі машиніста, який серед усієї тієї купи бляхи, нікелю, хрому, плюша, дерматину й потовченого скла усе не міг визирити розчавлену голову, відтяті ноги, водієвого кашкета чи бодай єдину пляму крові, й лише коли глянув трохи далі, то побачив, як моя бабця Марія і пан інструктор Чажастий приязно махають до нього, і то була дуже гарна сцена, — наближався я до фіналу, — бо позаду них при тій польовій дорозі стояла капличка Матері Божої Неустанної Помочі, навколо якої кружок сільських жінок і дітей саме відправляв травневу службу во славу Богородиці, отож-бо перший план із розтрощеним «сітроеном» і захеканим локомотивом плавно переходив у другий, себто у машиніста, що вхопився був за голову, а третій план позаду нього заповнювали зраділі бабця Марія і пан інструктор Чажастий, і все це — на тлі далеких хвилястих пагорбів із капличкою Матері Божої Неустанної Помочі біля підніжжя Східних Карпат. — Боже, як гарно, — панна Цівле саме обережно пересувалася над моїми колінами, а я делікатно виконував під її сідничками подібний рух, хіба що у протилежний бік. — Боже, як ви розповідаєте, — продовжувала вона, перевіряючи швидкості й запалювання, — тільки от чому моя паралельна система теж не працює, та-а-а-к, дуже цікаво, — аж от вона завела двигун і, показуючи середнім пальцем водіям, що облягли нас зусібіч, отой чоловічий, непристойний, ганебний знак, повільно рушила врешті серед людського потоку, майстерно маневруючи поміж скубленими тілами наших потенційних катів, яким забаглося тортурувати нас в осерді цього жахливого перехрестя, цієї першої моєї автомобільної голгофи. Отже, саме тоді, любий пане Богуміле, коли панна Цівле сказала до мене тим своїм неймовірним, трохи металевим голосом: — Боже, як ви розповідаєте, — я вже мав на кінчику язика: — Та що там я, почитайте «Вечірній урок водіння», лише там ви знайдете історії, які кожен інструктор мусить пригадувати перед сном, або перед виїздом із курсантом до міста, там є цей чудовий моторизований ліризм, єдине там, як ніде викладено платонівську ідею зв’язку межи інструктором і курсантом, яка, ба, полягає не у звичайному навчанні, не в банальному контролі, не в буденній науці, однак у розповіданні одне одному гарних історій, у тому словесному причасті, що поєднує людей без огляду на стать, політику й походження, — проте на жаль, пане Богуміле, я не сказав цього, бо мої очі вилізли з орбіт, серце затріпотіло в горлі, а язик висох, наче по трьох днях кашубського весілля, коли я лише побачив, як панна Цівле несподівано додає газу і влаштовує слалом поміж тих розлючених водіїв, як вона розсуває натовп квадратним дзьобиком «фіатика», а потім, дослівно останньої миті, перескакує вузьку гортань межи трамваєм і фургоном, що було вже повільно рушили з місця; ох, як шкода, що Ви не могли цього бачити, любий пане Богуміле, — тієї перемоги молодої дівчини в маленькому «фіаті» над натовпом верескливих водіїв і над тими двома грізними мачо: водієм «тринадцятки» й шофером фургона, які, — що й казати, — просто-таки глузд стратили, коли побачили це дефіле маленького «фіата» під своїми носами, цей азартний стрибок поміж Сциллою трамвая й Харибдою фургона, це було, пане Богуміле, й направду дещо прекрасне, цей тріумф інтелігенції над масами, ті іронічні глуми зі сліпого й глухого подратування, цей концерт на їхніх нервах у виконанні панни Цівле та її курсанта: «тра-ля-ля, бум-цик-цик, поцілуйте нас у дупу, дурнуваті жлоби!» — О милий Боже, — прошепотів я, — ну ви й ганяєте, я весь потовчений. — Таж ні, та чого вже там, — дзвінко сміялася вона. — Мені ніколи не стати таким асом, — глитнув я слину, — я ніколи не дорівняюся до вас, хай би там що. — Ну-ну, спокійно, — сказала вона, — я вже бачила таких, як ви, — тихе болітце, еге ж? — і вона обернула до мене погляд сірих зіниць. — Але закінчіть про ту вашу бабцю Марію, а власне кажучи, мене цікавлять отой розтрощений «сітроен» і пошкоджений локомотив, мене цікавить, чи отримав той інструктор Чажастий хоч яке відшкодування, ну ж бо ушкодження локомотива, напевно, було клопотом державної залізниці, хіба ні? — вона позирнула на мене знов, і цей погляд був іще неймовірніший, аніж її чудне прізвище. — Та власне, що ні, — відказав я, — було цілком не так, як ви думаєте, у ті часи автомобілі належали зазвичай самим клієнтам, тобто, я хотів сказати, курсантам, а інструкторів винаймали, так само, як учителів танцю або настрійників фортеп’яно; у зумовлену годину пан Чажастий під’їжджав на своєму біциклі під будинок клієнта, вивільняв холоші штанів від аґрафки, а слід додати, що то була срібна пам’ятна аґрафка з діамантиком, яку пан Чажастий негайно застромляв у свій англійський крават, тоді поправляв кашкета, часом іще манжет сорочки й рушав до відповідної кам’яниці або садової хвіртки, справджуючи на годиннику, чи має він іще яку часинку, а чи ні, і якщо мав, то йшов поволеньки, бо в ту добу було дуже прикро спізнитись, але ще гірше прийти завчасно, як казали у Львові, ну так-от, повертаючись до суті справи, той «сітроен», люба пані, належав моїй бабці Марії, вона отримала його у презент від дідуся Кароля, який тоді ще був її нареченим і закінчував студії другого ступеня в Берліні, а що бабця забула застрахувати авто, то пан Чажастий дуже нервував на тому переїзді — ану ж бо як панна Марія розповість про це нареченому, може, ліпше повідомити про це листом, але в жодному разі не депешею, бо депеші завжди приносять негаразди й у цьому випадку неодмінно дійде до розриву заручин, тим часом отой пан інженер Кароль — така добра партія, — торохтів інструктор, поки машиніст, коли вже рештки автомобіля зіпхнули з рейок, уважно обстежував свій локомотив: спочатку буфери, потім фари, зрештою заглядав під передні