Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

колеса та обмацував поршні, проте ніде не міг знайти навіть сліду зіткнення в поставі тріщини чи хай би легкої подряпини, і тому був у цілковитому розпачі, ну ж бо хто в Дирекції повірить, що таке велике спізнення сталося через те, що він протаранив французьке авто, хто йнятиме йому віри, коли жодних слідів нема, і навіть якщо на його користь засвідчать кондуктори або хтось поважний із пасажирів, то так чи так начальство добачить своє, і так чи так йому вріжуть премію або — що гірше — переведуть до нижчої категорії машиністів і вже ніколи-преніколи більше, — тут він ледве не розплакався, — йому не вести швидкісний із Вільна до Львова або slеeping «Львів–Варшава–Познань–Берлін», однак на щастя, — ми з панною Цівле стояли на червоному світлі, і я бачив, що моя розповідь справляє їй справжню насолоду, бо вона геть призабула, що за кермом мушу сидіти я, — але на щастя, — вів я далі, — тим потягом їхав у вагоні першого класу містер Генрі Ллойд-Джонс, репортер лондонської «Таймс», якого вирядили до Східної Малопольщі збирати матеріали про гуцулів, так-от, отой Ллойд-Джонс перший вискочив із вагона й негайно розпочав роботу: — That’s terrific, — мурмотів він, фотографуючи останки французького авта, — it looks like Waterloo, — повторював він із удоволенням, цілячись об’єктивом у фірмовий знак «Сітроена», що валявся в грязюці, — absolutely amazing[1], — гиготів він, знімкуючи польський локомотив, який дорівнював згодом у своїй кореспонденції до слов’янського Веллінґтона[2]. — Так, — сказав я до панни Цівле, — і уявіть, що завдяки тим фото­знімкам і статті в «Таймс» під заголовком Everyone was deeply touched[3] або щось у такому самому стилі, машиніст не дістав за спізнення жодної догани, а цілком навпаки — золотий годинник і премію, натомість моя бабця Марія, попри те, що «сітроен», як я уже казав, не був застрахований, за кілька днів отримала від пана Россета, директора «Сітроена» в усій Східній Європі, ключі від нового авта. — Ні, це неможливо! — гукнула панна Цівле, зазираючи в дзеркальце. — Золотий годинник і новий «сітроен»? Таж така машина мусила коштувати купу грошей, мабуть, іще більше, ніж тепер. — Ваша правда, — сказав я, — але все це завдяки англосакській пресі, що вже й тоді була неабиякою силою. Бо якби, припустімо, хтось помістив ті знімки спресованого «сітроена» й неушкодженого польського локомотива, припустімо, в «Кур’єрі Львівськім» або в «Гінці Східної Малопольщі», якби хтось написав, як воно було насправді, в «Ілюстрованому Кур’єрі Щоденному», і долучив би ще теплі знімки, то навіть кульгавий пес не йняв би тому віри. «Тут правди, що кіт наплакав, — плескали б язиками всі довкруж, — ну, яким же то робом, — ґелґотіли б усі, — на локомотиві ані риски, ну й іще нібито той фарт, що ця парочка встигла вчасно вискочити з лімузина, о, ми вже чули такі безсоромні побрехеньки й такі химині кури, це ж бо стеменні бздури, що панну та інструктора врятувала Матінка Божа, як можна в нашій країні плутати релігію зі сенсацією, або, — що гірше — з рекламою!!!» Утім, коли за кілька днів стаття у «Таймс» побачила світ, цілковито інакшими були балачки та вчинки. Насамперед до Хжанова зателефонував із Лондона пан Вільман Кокс та й каже: — Любий пане директор Зелінський, чи можемо ми замовити на вашій фабриці п’ятнадцять локомотивів, це лише для початку; якщо це зостанеться межи нами, то скажу вам під секретом, що відколи я керую «Брітіш Рейл­вейс», нічого такого досі не переживав; до мене телефонують звичайні люди й гукають у слухавку: чому в нас немає таких локомотивів? Чому на батьківщині Ватта й Стеферсона не виробляють таких цяцьок? Ми вимагаємо, щоб наші поїзди обслуговували саме такі машини! Проте це ще не кінець, — просторікував президент «Брітіш Рейл­вейс», — дорогий пане Зелінський, уявіть, що вчора я мав дзвінок із Довнінґ Стрит, і особистий секретар пана прем’єра люб’язно поінформував мене, що над знімком вашого локомотива, який розпоров оте французьке убозт­во, ту їхню республіканську бляшанку сардин, що над тим знімком із найвищим удоволенням схилялися пан прем’єр і спадкоємець трону принц Вельський, і Його Високість зволів поставити панові прем’єру запитання про сальдо торговельного обігу з вашою героїчною країною, а цього було досить, щоби наш міністр шляхів сполучення загово­рив зі мною про вашу фабрику, а я відповів, що віддавна перебуваю з вами в контакті і лише наше мито на паротяги, семафори et cetera в’яже мені руки, на що наш міністр сказав: — Це буде вирішено на засіданні Палати громад, — отож кваплюся повідомити вас, дорогий директоре Зелінський, що ми офіційно замовляємо п’ятнадцять паротягів, і то без випробувальних рейсів, а якщо ви будете такі ласкаві доручити нам посередництво — знаю-знаю, це завжди делікатна справа, — отже, ми можемо продати для вас за посередництвом двадцять штук до Австралії, тридцять дві до Індії, сім на Цейлон, вісім до Банту й одну на Фолкленди; одну — бо ми тепер лише проектуємо там першу залізничну колію. — Благаю, припиніть, — панна Цівле забрала руки з керма, — припиніть, бо ми зараз вріжемося в бордюр. Ну, а «сітроен?» — негайно запитала вона і водночас увімкнула показник повороту, причому повільно рушила через трамвайне полотно на маневровий майданчик. — Що з тим новим «сітроеном»? — Передусім годинник, — сказав я, передчуваючи наближення критичної миті, — золота «Омега» машиніста! Ну, так-от, уявіть, що після того дзвінка пана Кокса до директора Хжановської локомотивної фабрики негайно пішли пересуди, що, мовляв, машиніста треба відзначити, і що ж воно таке, і що це взагалі означає, щоби така заслужена людина зосталася без винагороди, це, мабуть, можливо лише в нас, де зважають хіба на протекції та знайомства, а не на чесну працю, отже, коли до Львівської дирекції державних залізниць дійшло розпорядження з Варшави, винуватця хотіли негайно викликати та хоч би й телеграмою з рейсу, проте виявилося, що машиніст Гнатюк узяв того критичного дня свою законну, заборговану йому віддавна двотижневу відпустку, й випарувався мов камфора, і, певно, йому дали б святий спокій, коли б не дзвінки — спочатку з Варшавської дирекції залізниць, відтак із міністерств: комунікації, опісля промисловості, і, зрештою, внутрішніх справ. — Де той хвацький машиніст? — верещали слухавки, — він зробив для нас більше, ніж дюжина торговель­них аташе в дипломатичних представництвах, — волали слухавки, — чому у Львові не годні з’ясувати, де, до дідька, проводить відпустку працівник, хай би там що, а державної стратегічної фірми! У законослухняній Познані такого ніколи не сталось би! — розставлялись усі крапки над «і», — мабуть, у Східній Малопольщі настав час невідворотних змін, бо бачте, скрізь уміють мислити по-державницькому, але