Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

забути після «возз’єднання» у Закерзонні — згодом частина з них унаслідок сумнозвісної операції «Вісла» опиниться в колгоспах на Помор’ї та здобудеться на згадку в оповіданні Павла Гюлле «Стіл».

Так-так, до «Мерседеса» буде ще й «Багажник» — як ми дещо легковажно назвали корпус вибраних оповідань, де автор промовляє власним голосом, а не з-під маски.

Із романом їх єднають розсипані то сям, то там «окрушини пам’яті», що мусить стати колективною, усі ці «відбринілі голоси»: євреїв, які впокоїлись у масових ямах смерті, кашубів, що їхня втрачена слов’янська мова заціліла хіба в меню поморських ресторанчиків, прусів, закарбованих у характерних прізвищах ґданчан, і менонітів — в Україні їх принаймні не нищили фізично за відмову торкатися до зброї, й вони ще досі ждуть своїх оповідачів.

А ще ви можете дізнатися з похмурих міських легенд про справжню сутність танків-монументів на «визволених» територіях, які ретельно прасували рештки тих локальних атлантид, а якби цього було замало, є свідченнями масових зґвалтувань, про що ми вже могли докладно прочитати в Ґрассовій «Цибулині пам’яті».

А ці пронизливі пасажі про анексовану пам’ять, хіба не відлунять вони в громадянах держави, розташованої в географічному осерді Європи, які у ХХІ столітті втратили домівки й набули статус переселенців? «...Дідусь зрозумів це інтуїтивно, коли усвідомив, що всі його спогади про готель “Жорж” і Марійський пляц, усі ті хвилини, у які він зустрічався тут із нареченою, приятелями чи колегами з Політехніки, будуть тепер чимсь цілком інакшим, назавжди заповненим співом і тостами совєтських офіцерів, димом їхніх папірос, гострим запахом “адєкалону” й поту, звуками “ґармошкі”, скреготом скла під їхніми чобітьми...»

...Попри все ця книжка аж ніяк не мартиролог і не реєстр катастроф — вона напрочуд тепла й світла, ви навіть знайдете лайфхаки, як правильно дегустувати пиво й курити марихуану. І найважливіший — як правильно розповідати гарні історії — бо саме в цьому полягає небуденний курс водіння від Павла Гюлле.

Зрештою, ця проза така афористична, що її запевне легше «розгвинтити» на цитати, ніж двигун «стосімдесятки» дідуся Кароля. І замість передмови на цих сторінках могли би бути лише вибрані цитати.

Я закохалась у «Мерседес Бенц» на початку 2000-х, плануючи тоді чи не основним своїм заняттям львовознавство, і найціннішою здавалася власне львівська вісь. А переклала його на Віллі Деціуса 2006-го, коли вже не була львів’янкою і ще й сама не уявляла, як розшириться засяг моїх інтимних територій. Потому час закручував такі химерні петлі — і в приватному житті, і в часопросторах обох наших країн (чи ми насправді сподіваємося на повноцінний діалог, не осягнувши катастрофу президентського літака в околицях Смоленська?), і в глобальних вимірах, що сприйняття також глобалізувалось. Аж поки — болісно й неждано — ця книжка розгорнулась по-новому втретє: після окупації Криму і збройних спроб анексувати Схід і Південь України...

«Любий пане Павле, хіба ж це не прикметно, що українське видання збіглося з річницею початку Другої світової й анексії Львова і знайшло читача на шостому році гібридної війни в моїй країні, формат якої передбачив інший видатний львів’янин Станіслав Лем? Саме впору — як воно буває з усім, що позачасове. Прикметність ця здебільшого гнітюча, тож пригадаймо, що 2019-го ми відзначаємо 95 рік від народження Богуміла Грабала, — і, як на мене, це найкращий пошанівок».

Любий читачу! Мушу залишити вас наодинці з автором — і здолати вам сю путь.

Лариса Андрієвська

Мерседес Бенц. Із листів до Грабала

Ти долаєш сю путь

доки серце твоє не затихло

Юзеф Чехович, «Елегія жалю»

Milý pane Bohušku, a tak zase život udӗlal mimořádnou smyčku, Любий пане Богуміле, і знову життя закрутило неймовірну петлю, бо коли я пригадую отой мій перший травневий вечір, якого я, нажаханий, тремтячи усім тілом, уперше сів за кермо маленького «фіата» панни Цівле, єдиної інструкторки у фірмі «Коррадо»: «гарантуємо водійські права за найнижчими цінами в місті», — єдиної жінки посеред кола тих самовпевнених самців, колишніх гонщиків і асів керма; отже, коли я застібав пасок безпеки й наставляв, згідно з її вказівками, дзеркало заднього виду, щоб за мить рушити маленькою вузькою вуличкою на першій швидкості та щоб зараз же, за якихось сорок метрів стати на перехресті, де лише тонка ниточка повітря, мовби невидимий повітряний коридор, вела поміж трамваями й невпинним гуркотом вантажівок кудись на зворотній бік середміського пекла, отже, коли я вирушав у ту мою першу автомобільну подорож, як завжди, відчуваючи, що все це не має щонайменшого сенсу, бо приходить запізно та заднім числом, отже, коли в самому осерді того перехрестя, між «тринадцяткою», що стрімко гальмувала та заливалася дзвоном, і великим фургоном, який лише дивом примудрився за волосину оминути маленький «фіат» панни Цівле, і при цьому жахливо дуднів низьким, страхітливо гучним сигналом, подібним до корабельної сирени; словом, щойно я втелющився в саме осердя того перехрестя, як одразу подумав про Вас і про ті Ваші чудові, легкі, сповнені чарівливості уроки водіння мотоцикла, коли Ви з інструктором за спиною і залізничним полотном і вологим камінням бруківки поперед себе різко газували на тій своїй «Яві-250», коли літали тими празькими вулицями й перехрестями — спочатку вгору, до Ґрадчан, а потім униз, до Влтави, і постійно, ніби Вас надихав якийсь моторизований даймоніон, Ви без упину розповідали інструкторові про ті чудесні машини давніх часів, що на них спіткало Вашого вітчима безліч прекрасних перевертань, зіткнень та аварій; отож, коли водій фургона рвучко зупинив оту свою потвору вагою в кількадесят тон і, покинувши машину серед дороги, вискочив із кабіни, і поки він біг до малесенького «фіата» панни Цівле, то погрожував нам кулаком, а якщо конкретніше, розлютившись аж до самоскалічення, гатив себе тим кулаком по голові, і коли я бачив його багрове від гніву та болю обличчя, приклеєне до скла в маленькому «фіаті» панни Цівле, і тут-таки поряд із ним іще одне, також приклеєне до скла, обличчя водія «тринадцятки», що він, так само, як шофер фургона, покинув свій транспортний засіб і пасажирів, котрих спресувало під час рвучкого гальмування, коли ж я побачив за вікнами «фіата», які панна Цівле вже завбачливо встигла підняти, оті два обличчя, з-поза яких одразу ж вигулькували наступні, бо водії інших автівок, заблокованих зупинкою трамвая й фургона, теж покинули свої машини й бігли до нас, щоби вимістити на тому маленькому «фіаті» усю свою злість за перевантажені дороги, невідремонтовані мости, підвищення цін на бензин і за все інше, що зачепило їх за такий короткий час після падіння комунізму, коли ж ті обличчя родом із полотен