Світлана Талан - Сафарі на щастя

– Я швидко! – пообіцяв Ростик і помчав до школи.

Марно батько намагався руками розвести залізні прути й звільнити доньчину голову.

– Усе! Я помираю! – верещала перелякана Марусина.

– То навіщо ти пхала туди голову?! – дорікнула мати.

– Я не знаю!

– Не кричи на дитину, – попросив батько, – я зараз розпиляю прут і звільню тебе, дитинко! – сказав доньці.

– І треба ж до такого додуматися! – сплеснула мати руками.

– Я не винна! – плакала дівчинка.

– То, виходить, що я тобі голову туди засунула?!

– Я не винна! – повторило дівча. – Туди голова добре влізла, а потім вуха в мене виросли, тож назад не вилазить!

– Отакої! – всміхнулася жінка. – То, значить, вуха виросли?

– Так! Ти ж сама казала, що я швидко росту, – сказала, схлипнувши, Марусина, – то й вуха швидко виросли! – і знову заплакала.

Коли Марусина опинилася на волі, то одразу побігла до себе в кімнату і сховалася під ковдрою. Вона чула, як зайшла мама і сказала, що тепер вона не піде гуляти на вулицю до самого Різдва.

– Щоб знала, як добре поводитися! – сказала жінка і вийшла.

Наступного дня, коли Марусина лишилася вдома сама, вона вирішила взагалі нічого не чіпати й дивитися лише у вікно. Повз будинок пробігав Ростик, і Марусина помахала йому рукою. За мить хлопчик був у неї.

– Мала, ти чому така сумна? – запитав він.

– А ти як думаєш? Ви бігаєте, гуляєте, а я маю сидіти сама в хаті.

– Не хочеться бути вдома?

– Ні.

– То ходімо до мене!

– Мені не можна!

– Та ніхто ж не дізнається! – сказав Ростик. – Моїх батьків немає, твої також у школі. Поки вони повернуться, ти вже будеш удома.

Дівчинка замислилася. Їй завжди подобалося бувати в будинку сусідів. У хаті Марусини лише невеличка кухня, кімната батьків з телевізором і диваном-книжкою та її з Вірою невеличка кімнатка. А в сусідів великий будинок на шість кімнат, і в Ростика є своя. Але найбільше подобались дівчинці сходи на другий поверх, якими вона ходила безліч разів. Ними можна було піднятися вгору, на другий поверх, а там – балкон, з якого цікаво дивитися вниз. Якось вони з Ростиком стояли на балкончику і плювали звідти, намагаючись поцілити в півня. Зробити це їм не вдалося, але їх за таким непристойним заняттям застукала тітка Іра й заборонила туди виходити. Але залишалися сходи зі справжніми поручнями, за які можна було триматися рукою.

– То йдемо до мене чи так і будеш тут киснути? – запитав Ростик.

– Ходімо! – відповіла дівчинка й пішла вдягатися.

Біля порога Марусина одразу зняла взуття. У будинку сусідів повсюди килими: і на стінах, і на долівці, і в усіх кімнатах. Обережно ступаючи по м’якому настилу, Марусина з другом одразу піднялися на другий поверх. Кімната Ростика була великою, як дві Марусининих. Уся стіна завішана полицями, де Ростик виставляв свої машинки та літаки.

– Ось ця нова! – похвалився він, демонструючи поповнення колекції. – Це мені тато привіз зі столиці!

– Гарна! – зітхнула Марусина.

– Хочеш, нові книжки покажу? Там є про літаки! – запропонував Ростик.

– А про ляльок немає?

– Я що, дівча? – всміхнувся він.

– Можна походити сходами? – попросила дівчинка.

– Скільки завгодно!

Марусина повільно, тримаючи високо голову, спустилася сходинками, зупинилася біля дзеркала, поправила волосся і знову пішла вгору, уявляючи, що на ній довга синя сукня і туфлі на тонких високих підборах.

– От якби в нас так було! – захоплено промовила вона.

– У вас так не буде.

– Чому? – здивовано запитала вона, зупинившись на сходинці.

– Бо мій батько – голова колгоспу, а твої – вчителі.

– І що?

– У них зарплата маленька, – пояснив хлопчик.

– Ти також станеш головою колгоспу, коли виростеш?

– Ні. Я буду льотчиком!

– А мене покатаєш на літаку?

Ростик замислився.

– Не знаю, чи мені дозволять, – серйозно промовив він, поморщивши лоба.

– А ти одружися зі мною, і тоді тобі дозволять, – усміхнулась Марусина.

– Подивимось! – жартома відповів хлопчик.

Марусина, погулявши сходинками, згадала, що їй час додому.

– Ти рукавичку свою знайшла? – запитав Ростик.

– Де я її знайду, якщо сиджу вдома під замком? Це ще мама не знає, а як дізнається, то й за рукавичку мені влетить!

– Ти ж казала, що бабуся зв’яже тобі таку саму, – нагадав хлопчик.

– Коли це буде?

– Давай я тобі свої віддам! – запропонував Ростик.

– І що я вдома скажу?

– Скажеш, що ми помінялися рукавичками!

– А ти своїм що скажеш?

– Скажу, що загубив. Мені нічого не буде!

– Давай! – погодилася дівчинка.

Цього разу Марусині пощастило: вона встигла повернутися додому раніше за батьків і похвалилася, що поводилася добре.

Родина Бойченків готувалася до Різдва. Мати, Марина Олександрівна, дістала з холодильника баночку майонезу та зеленого консервованого горошку, які берегла до свята; батько, Роман Семенович, робив нарізку для олів’є. В хаті приємно пахло тушкованою картоплею та м’ясом: у духовці смажилася гуска. Марусина не мала чим зайнятися, тож прислухалася до розмови батьків. Вони чекали на двоюрідну материну сестру, яка мала приїхати разом із Вірою та своєю донькою Орестою. Марусина не дуже скучила за рідною сестрою: та була старшою і ставилася до неї, як до маленької. Часто Віра змушувала виконувати за себе роботу, яку їй доручали батьки.

– Якщо не зробиш, то зачиню в хаті й не пущу гуляти! – зазвичай так погрожувала Віра сестрі.

– А я татові розкажу! – огризалася Марусина.

– А я тебе наб’ю! Ти не доведеш, що я тобі зробила! – казала сестра й показувала язика.

У такі моменти Марусина по-справжньому жалкувала, що менша за сестру і не може дати їй здачі. До того ж, Віра ніколи не брала її з собою, коли йшла з подружками гуляти. Марусині дуже хотілося послухати розмови старших дівчаток, але не вдавалося. Їй було образливо, бо навіть сусід Ростик, який був старший за неї, дозволяв гратися зі своїми друзями, а Віра не така.

«Вона капосна! Краще б у мене була менша сестричка! – подумала Марусина і зітхнула. – Добре, що Ореста приїде, з нею можна буде погуляти!»

Марусина підійшла до батька, притулилася до його спини.

– Чого сумуєш, доню? – запитав він.

– Не знаю, – відповіла дівчинка.

– Щоб не тинятися без діла, краще б сходила до магазину та принесла буханець хліба, – озвалася мати. – Гостей буде багато, ще й сусідів запросила на вечерю, може не вистачити на всіх, а хліб у магазині сьогодні швидко розберуть.

– Може, я сам би сходив? – запитав батько.

– Тобі аби не допомагати! – незле дорікнула жінка. – Марусина вже не маленька, нехай іде.

Донька вдягнулася й вийшла з хати. Вона вже не раз ходила сама до магазину. Дівчинка не жахалася собак, яких могла зустріти дорогою, але побоювалася Діму. Це був товстий лисий дурнуватий дядько, який нікого не ображав, але все одно Марусина його боялася. Щоразу, коли