Коцюбинський - Intermezzo, Коцюбинський

- все се зiл­ля­лось в од­ну мо­гут­ню хви­лю; во­на все то­пить, все за­би­рає в по­лон. Мо­ло­да си­ла трем­тить i по­ри­вав з кож­ної жил­ки стеб­ла; кле­ко­тить в со­ках на­дiя й те ве­ли­ке жа­дан­ня, що йо­го зва­ти - пло­дю­чiсть. Я тiльки те­пер по­ба­чив се­ло - нуж­ден­ну куп­ку со­лом'яних стрiх. Во­но лед­ве по­мiт­не. Йо­го об­ня­ли й зду­ши­ли зе­ле­нi ру­ки, що прос­тяг­ли­ся пiд са­мi ха­ти. Во­но зап­лу­та­лось в ни­вi, як в па­ву­тин­нi муш­ка. Що зна­чить для тої си­ли отi хат­ки? Нi­чо­го. Зiл­лються над ни­ми зе­ле­нi хви­лi й пог­ли­нуть. Що зна­чить для них лю­ди­на? Нi­чо­го. Он вий­ш­ла в по­ле дрiб­на бi­ленька цят­ка i по­топ­ла у нiм. Во­на кри­чить? Спi­ває? I ро­бить рух? Нi­ма безв­лад­нiсть прос­то­рiв все се ковт­ну­ла. I знов нi­чо­го. На­вiть слi­ди лю­ди­ни за­тер­тi й зак­ри­тi: по­ле схо­ва­ло стеж­ки i до­ро­ги. Во­но лиш ко­тить та й ко­тить зе­ле­нi хви­лi i хлю­пає ни­ми аж в краї не­ба. Над всiм па­нує тiльки рит­мiч­ний, стри­ма­ний шум, спо­кiй­ний, пев­ний у со­бi, як жив­чик вiч­нос­тi. Як кри­ла тих вiт­ря­кiв, що чор­нi­ють над по­лем: бай­дуж­но i бе­зу­пин­но роб­лять в по­вiт­рi круг, не­мов го­во­рять: так бу­де вiч­но… так бу­де вiч­но… in sa­ecu­la sa­ecu­lo­rum… in sa­ecu­la sa­ecu­lo­rum… [1]

***

Пiзно я по­вер­тав­ся до­до­му. При­хо­див об­вi­яний ду­хом по­лiв, свi­жий, як ди­ка квiт­ка. В склад­ках своєї оде­жi при­но­сив за­пах по­лiв, мов ста­ро­за­вiт­ний Iсав. Спо­кiй­ний, са­мот­нiй, сi­дав десь на ган­ку по­рожнього до­му й ди­вив­ся, як бу­ду­ва­лась нiч. Як во­на ста­ви­ла лег­кi ко­ло­ни, зап­лi­та­ла сiт­кою тi­ней, зсу­ва­ла й пiд­но­си­ла вго­ру не­пев­нi, трем­тя­чi стi­ни, а ко­ли все се змiц­ня­лось й тем­нi­ло, склеп­ля­ла над ни­ми зо­ря­ну ба­ню.

Тепер я мо­жу спо­кiй­но спа­ти, твої мiц­нi стi­ни ста­нуть мiж мною i цi­лим свi­том. На доб­ра­нiч вам, ни­ви. Й то­бi, зо­зу­ле. Я знаю, завт­ра з ра­нiш­нiм сон­цем вле­тить до ме­не в ха­ту твоє жi­но­че конт­ральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." I зра­зу да­сть ме­нi наст­рiй при­вiт твiй, моя най­ближ­ча при­я­те­ль­ко.

***

Трепов! Овер­ко! Па­ва! Чо­ти­ри пальцi у рот - i ди­кий сте­по­вий свист. Бi­жать. Як троє бi­лих вед­ме­дiв. Мо­же, во­ни ме­не роз­де­руть, а мо­же, прий­муть зап­ро­си­ни в по­ле. Хо-хо! Той Овер­ко не мо­же без штук. Стри­бає, на­че дур­не те­ля, i ско­са на­во­дить чер­во­не око. Тре­пов гор­до не­се свою вов­ну i ста­вить но­ги, на­че бi­лi ко­ло­ни. Йо­го пiд­рi­за­нi ву­ха стри­жуть. Па­ва сту­пає по­важ­но, ме­лан­хо­лiй­но хи­тає за­дом i одс­тає. Я йду за ни­ми, i ме­нi вид­но лег­ке гой­дан­ня всiх трьох крис­ла­тих хреб­тiв, м'яких, вов­нис­тих й звi­ря­че сильних.

Їм тро­хи не до впо­до­би, здається, за­над­то га­ря­че сьогод­нi сон­це, яке ро­бить iз них та­кi яск­ра­вi пля­ми, але я пов­ний при­яз­нi до сон­ця i йду прос­то на нього, ли­це в ли­це. По­вер­ну­тись до нього спи­ною - крий бо­же! Яка нев­дяч­нiсть! Я ду­же щас­ли­вий, що стрi­ча­юсь з ним тут, на прос­то­рi, де нiх­то не за­ту­лить йо­го об­лич­чя, i ка­жу до нього: сон­це! я то­бi вдяч­ний. Ти сiєш у мою ду­шу зо­ло­тий за­сiв - хто знає, що вий­де з то­го на­сiн­ня? Мо­же, вог­нi?

Ти до­ро­ге для ме­не. Я п'ю те­бе, сон­це, твiй теп­лий зцi­лю­щий на­пiй, п'ю, як ди­ти­на мо­ло­ко з ма­тер­нiх гру­дей, так са­мо теп­лих i до­ро­гих. На­вiть ко­ли ти па­лиш - охо­че вли­ваю в се­бе вог­ня­ний на­пiй й п'янiю вiд нього.

Я те­бе люб­лю. Бо… слу­хай:

З тьми "не­вi­до­мо­го" з'явив­ся я на свiт, i пер­ший вiд­дих, i пер­ший рух мiй - в тем­ря­вi ма­тернього ло­на. I до­сi той мо­рок на­дi мною па­нує - всi но­чi, по­ло­ви­ну мо­го жит­тя стоїть вiн мiж мною й то­бою. Йо­го слу­ги - хма­ри, го­ри, тем­ни­цi - зак­ри­ва­ють те­бе вiд ме­не - i всi троє ми знаємо доб­ре, що не­ми­ну­че нас­та­не час, ко­ли я, як сiль у во­дi, роз­пу­щусь в нiм на­вi­ки. Ти тiльки гiсть в жит­тi моїм, сон­це, ба­жа­ний гiсть, - i ко­ли ти вiд­хо­диш, я ха­па­юсь за те­бе. Лов­лю ос­тан­нiй про­мiнь на хма­рах, про­дов­жую те­бе у вог­нi, в лам­пi, у фейєрвер­ках, зби­раю з квi­ток, з смi­ху ди­ти­ни, з очей ко­ха­ної. Ко­ли ж ти гас­неш i тi­каєш вiд ме­не - тво­рю твою по­до­бу, даю най­мен­ня їй "iде­ал" i хо­ваю у сер­цi. I вiн ме­нi свi­тить.

Дивись же на ме­не, сон­це, й зас­ма­ли мою ду­шу, як зас­ма­ли­ло тi­ло, щоб во­на бу­ла не­дос­туп­на для ко­ма­ри­но­го жа­ла… (Я се­бе лов­лю, що до сон­ця звер­та­юсь, як до жи­вої iс­то­ти. Нев­же се зна­чить, що ме­нi вже бра­кує то­ва­рист­ва лю­дей?)

Ми йде­мо се­ред по­ля. Три бi­лих вiв­чар­ки i я. Ти­хий ше­пiт пли­ве пе­ред на­ми, ди­хан­ня мо­ло­дих ко­лос­кiв зби­ра­є­ть­ся в бла­кит­ну па­ру. Десь збо­ку вог­ко пiд­падьомкає пе­ре­пел, бренькну­ла в жи­тi срiб­на стру­на цвiр­ку­на. По­вiт­ря тре­м­тить вiд спе­ки, i в срiб­нiм ма­ре­вi тан­цю­ють да­ле­кi то­по­лi. Ши­ро­ко, гар­но, спо­кiй­но.

Собакам душ­но. Ляг­ли на ме­жi, як три ко­пи­цi вов­ни, звi­си­ли з ро­тiв язи­ки i но­сять бо­ка­ми з ко­рот­ким свис­том. Я сiв бi­ля них. Всi тiльки ди­хаєм. Ти­хо.

Час зу­пи­нив­ся чи ли­не? Мо­же, по­ра?

Лiниво всi вста­ли, лi­ни­во сту­паєм з но­ги на но­гу й не­се­мо обе­реж­но до­до­му спо­кiй. Йде­мо повз чор­ний пар. Теп­ло дих­ну­ла в ли­це пух­ка чор­на рiл­ля, пов­на спо­кою й на­дiї. Вi­таю. Спо­чи­вай ти­хо пiд сон­цем, ти та­ка ж втом­ле­на, зем­ле, як я. Я теж пус­тив свою ду­шу пiд чор­ний пар…

***

Нiколи пер­ше не по­чу­вав я так яс­но зв'язку з зем­лею, як тут. В го­ро­дах зем­ля одяг­не­на в ка­мiнь й за­лi­зо - i не­дос­туп­на. Тут я став близький до неї. Свi­жи­ми ран­ка­ми я пер­ший бу­див сон­ну ще во­ду кри­ни­цi. Ко­ли по­рожнє вiд­ро плес­ка­лось ден­цем об її гру­ди, во­на уха­ла гуч­но спро­сон­ня у гли­би­нi й лi­ни­во вли­ва­лась у нього. По­то­му трем­тi­ла, си­за на сон­цi. Я пив її, свi­жу, хо­лод­ну, ще пов­ну снiв, i хлю­пав нею со­бi у ли­це.

Пiсля то­го бу­ло мо­ло­ко. Бi­лий па­ху­чий на­пiй пi­нивсь у склян­цi, i, прик­ла­да­ючи йо­го до уст, я знав, що то вли­ва­є­ть­ся в ме­не м'яка, як ди­тя­чi ку­че­рi, ви­ка, на якiй тiльки ще вчо­ра цi­ли­ми ро­ями си­дi­ли фi­оле­то­вi ме­те­ли­ки цвi­ту. Я п'ю екст­ракт лу­ки.

Або той чор­ний ра­зо­вий хлiб, який так гар­но, по-сiль­сь­ки пах­не. Вiн ме­нi близький, на­че ди­ти­на, що зрос­ла на мо­їх очах. Он бi­жить вiн по­ля­ми, як ди­кий вов­нис­тий звiр, i ви­ги­нає хре­бет. А край ни­ви сто­ять вiт­ря­ки, на­че паст­ки на нього, i го­ту­ють вже зу­би, щоб стер­ти зер­но на бi­лу му­ку. Я все се ба­чу, i прос­тi, без­по­се­ред­нi мої сто­сун­ки з зем­лею.

Я тут по­чу­ваю се­бе ба­га­тим, хоч нi­чо­го не маю.