Коцюбинський - Intermezzo, Коцюбинський

Присвячую Кононiвським полям

Дiйовi осо­би:

Моя уто­ма.

Ниви у черв­нi.

Сонце.

Три бi­лих вiв­чар­ки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залiзна ру­ка го­ро­да.

Людське го­ре.

***

Лишилось тiльки ще спа­ку­ва­тись… Се бу­ло од­но з тих не­з­чис­лен­них "тре­ба", якi ме­не так уто­ми­ли i не да­ва­ли спа­ти. Дар­ма, чи те "тре­ба" ма­ле, чи ве­ли­ке, - ва­гу те має, що ко­жен раз во­но ви­ма­гає ува­ги, що не я їм, а во­но мною уже ке­рує. Фак­тич­но стаєш не­вiльни­ком сього мно­го­го­ло­во­го звi­ра. Хоч на час увiльни­тись вiд нього, за­бу­ти, спо­чи­ти. Я уто­мив­ся.

Бо жит­тя бе­зу­пин­но i невб­ла­ган­но iде на ме­не, як хви­ля на бе­рег. Не тiльки влас­не, а i чу­же. А вреш­тi - хi­ба я знаю, де кiн­чається влас­не жит­тя, а чу­же по­чи­нається? Я чую, як чу­же iс­ну­ван­ня вхо­дить в моє, мов по­вiт­ря крiзь вiк­на i две­рi, як во­ди при­то­кiв у рiч­ку. Я не мо­жу роз­ми­ну­тись з лю­ди­ною. Я не мо­жу бу­ти, са­мот­нiм. Приз­на­юсь - зазд­рю пла­не­там: во­ни ма­ють свої ор­бi­ти, i нi­що не стає їм на їхнiй до­ро­зi. То­дi як на своїй я скрiзь i завж­ди стрi­чаю лю­ди­ну.

Так, ти стаєш ме­нi на до­ро­зi i ува­жаєш, що маєш на ме­не пра­во. Ти скрiзь. Се ти одяг­ла зем­лю в ка­мiнь й за­лi­зо, се ти че­рез вiк­на бу­дин­кiв - ти­ся­чi чор­них ро­тiв - вiч­но ди­хаєш смо­ро­дом. Ти би­чуєш свя­ту ти­шу зем­лi скре­го­том фаб­рик, гро­мом ко­лiс, бруд­ниш по­вiт­ря пи­лом та ди­мом, ре­веш вiд бо­лю, з ра­дос­тi, злос­тi. Як звi­ри­на. Скрiзь я стрi­чаю твiй пог­ляд; твої очi, цi­ка­вi, жад­нi, вла­зять у ме­не, i са­ма ти, в твоїй роз­маїтос­тi кольорiв й форм, заст­ря­гаєш в моїй зi­ни­цi. Я не мо­жу роз­ми­ну­тись з то­бою… я не мо­жу бу­ти са­мот­нiм… Ти на тiльки йдеш по­руч зо мною, ти вла­зиш все­ре­ди­ну в ме­не. Ти ки­даєш у моє сер­це, як до влас­но­го схов­ку, свої страж­дан­ня i свої бо­лi, роз­би­тi на­дiї i свою роз­пач. Свою жорс­то­кiсть i звi­ря­чi iнс­тинк­ти. Весь жах, весь бруд сво­го iс­ну­ван­ня. Яке то­бi дi­ло, що ти ме­не му­чиш? Ти хо­чеш буть моїм па­ном, хо­чеш взя­ти ме­не… мої ру­ки, мiй ро­зум, мою во­лю i моє сер­це… Ти хо­чеш вис­сать ме­не, всю мою кров, як той вам­пiр. I ти се ро­биш. Я жи­ву не так, як хо­чу, а як ти ме­нi ка­жеш в твоїх нез­лi­чен­них "тре­ба", у без­ко­неч­них "му­сиш".

Я уто­мив­ся.

Мене вто­ми­ли лю­ди. Ме­нi до­ку­чи­ло бу­ти заїздом, де вiч­но тов­чуться отi ство­рiн­ня, кри­чать, ме­ту­шаться i смi­тять. По­вiд­чи­ня­ти вiк­на! Про­вiт­рить осе­лю! Ви­ки­нуть ра­зом iз смiт­тям i тих, що смi­тять. Не­хай увiй­дуть у ха­ту чис­то­та й спо­кiй.

Хто дасть ме­нi втi­ху бу­ти са­мот­нiм? Смерть? Сон?

Як я че­кав їх ча­сом!

А ко­ли при­хо­див той прек­рас­ний брат смер­тi i брав ме­не до се­бе - лю­ди i там чи­га­ли на ме­не. Во­ни сплi­та­ли своє iс­ну­ван­ня з моїм в хи­мер­ну сiт­ку, на­ма­га­лись на­ли­ти мої ву­ха та моє сер­це тим, чим са­мi бу­ли пов­нi… Слу­хай-но, слу­хай! Ти й тут не­сеш до ме­не свої страж­дан­ня? Своє мер­зенст­во? Моє сер­це не мо­же бiльше вмiс­ти­ти. Во­но пов­не ущерть. Дай ме­нi спо­кiй…

Так бу­ло по но­чах.

А вдень я здри­гав­ся, ко­ли чув за со­бою тiнь вiд лю­ди­ни, i з оги­дою слу­хав ре­ву­чi по­то­ки людсько­го жит­тя, що мча­ли на­зуст­рiч, як ди­кi ко­нi, з усiх го­родських ву­лиць.

***

Поїзд ле­тiв, пов­ний людсько­го га­му. Зда­ва­лось, го­род ви­тя­гує в по­ле свою за­лiз­ну ру­ку за мною i не пус­кає. Ме­не дра­ту­ва­ла не­пев­нiсть, що трем­тi­ла в ме­нi: чи роз­ту­лить ру­ка свої за­лiз­нi пальцi, чи пус­тить ме­не? Нев­же я вир­вусь вiд сього зой­ку та увiй­ду у без­люд­нi зе­ле­нi прос­то­ри? Во­ни замк­нуться за мною, i на­да­рем­не кла­ца­ти бу­де кiст­ка­ми за­лiз­на ру­ка? I бу­де нав­ко­ло i в ме­нi ти­ша?

А ко­ли все отеє ста­лось, так прос­то i не­по­мiт­но, я не по­чув ти­шi: її глу­ши­ли чу­жi го­ло­си, дрiб­нi, не­пот­рiб­нi сло­ва, як трiс­ки i со­ло­ма на вес­ня­них по­то­ках…

…Одна знай­ома да­ма п'ятнад­цять лiт сла­бу­ва­ла на сер­це… трах-та­рах-тах… трах-та­рах;тах… Ди­вi­зiя на­ша сто­яла то­дi… трах-та­рах-тах… Ви ку­ди iде­те?.. Про­шу бi­ле­ти… трах-та­рах-тах… трах-та­рах-тах…

Якийсь зе­ле­ний ха­ос кру­тив­ся круг ме­не i ха­пав брич­ку за всi ко­ле­са, а не­ба тут бу­ло так ба­га­то, що очi то­ну­ли в нiм, як в мо­рi, та шу­ка­ли, за що б за­че­пи­тись. I бу­ли без­по­мiч­нi.

Врештi ми вдо­ма. Бi­лi стi­ни бу­дин­ку вер­та­ють ме­нi при­том­нiсть. Як тiльки брич­ка вко­ти­лась на ши­ро­кий зе­ле­ний двiр - за­ку­ва­ла зо­зу­ля. То­дi я рап­том по­чув ве­ли­ку ти­шу. Во­на ви­пов­ня­ла весь двiр, таїлась в де­ре­вах, за­ляг­ла по гли­бо­ких бла­кит­них прос­то­рах. Так бу­ло ти­хо, що ме­нi со­ром­но ста­ло ка­ла­тан­ня влас­но­го сер­ця.

***

Десять чор­них кiм­нат, на­ли­тих пiтьмою по са­мi вiн­ця. Во­ни об­ля­га­ють мою кiм­на­ту. Я за­чи­няю две­рi, на­че бо­ю­ся, що свiт­ло лам­пи ви­те­че все крiзь шпа­ри. От я i сам. Навк­ру­ги нi ду­шi. Ти­хо й без­люд­но, а од­нак я щось там чую, по­за своєю стi­ною. Во­но ме­нi за­ва­жає. Що там?

Я чую твер­дiсть i фор­му за­топ­ле­них на днi чор­ної пiтьми меб­лiв i скрип по­мос­ту пiд їх ва­гою. Ну що ж, стiй­те со­бi на мiс­цi, спо­чи­вай­те спо­кiй­но. Я не хо­чу про вас ду­ма­ти. Я кра­ще ля­жу. По­га­шу лам­пу i сам по­то­ну у чор­нiй пiтьмi. Мо­же, i я обер­нусь то­дi у без­душ­ний пред­мет, який нi­чо­го не по­чу­ває, в "нi­що". Так доб­ре бу­ло б ста­ти "нi­чим" - безг­лас­ним, не­по­руш­ним спо­коєм. Од­нак там, за моєю стi­ною, щось є. Я знаю, що ко­ли б отак увiй­ти в тем­нi кiм­на­ти i чирк­нуть сiр­ни­ком, як все ско­чи­ло б рап­том на своє мiс­це - стiльцi, ка­на­пи, вiк­на i на­вiть кар­ни­зи. Хто знає, мо­же б, око моє встиг­ло зло­ви­ти об­раз лю­дей, блi­дих, не­ви­раз­них, як з го­бе­ле­нiв, всiх тих, що ли­ши­ли свої об­лич­чя в дзер­ка­лах, свої го­ло­си по шпа­рах i за­ка­мар­ках, фор­ми - в м'яких во­ло­ся­них мат­ра­цах меб­лiв, а тi­нi - по стi­нах. Хто знає, що ро­биться там, де лю­ди­на не мо­же ба­чи­ти…

Ну от! Якi дур­ни­цi. Ти хо­тiв ти­шi й без­люд­дя - i те­пер ма­єш. Хи­таєш го­ло­вою! Не вi­риш в без­люд­дя?

Хiба я що знаю? Хi­ба я знаю… Хi­ба я мо­жу впев­не­ним бу­ти, що не вiд­хи­ляться две­рi… отак трош­ки, з лег­ким скри­пiн­ням, i з не­вi­до­мої тем­ря­ви, та­кої гли­бо­кої та без­ко­неч­ної, не поч­нуть ви­хо­ди­ти лю­ди… всi тi, що скла­да­ли у моє сер­це, як до влас­но­го схов­ку, свої на­дiї, гнiв i страж­дан­ня або кри­ва­ву жорс­то­кiсть звi­ра. Всi тi, що я