Коцюбинський - Intermezzo, Коцюбинський

не мо­жу роз­ми­ну­тись iз ни­ми, що ме­не уто­ми­ли… Що ж див­но­го в тiм, ко­ли во­ни ще раз прий­дуть… От я їх вже ба­чу. Ба, ба! Як вас ба­га­то… Се ви, що з вас ви­тек­ла кров в ма­леньку дiр­ку вiд сол­датської кульки, а се ви… су­хi пре­па­ра­ти; вас за­ви­ва­ли у бi­лi мiш­ки, гой­да­ли на мо­туз­ках в по­вiт­рi, а по­то­му скла­да­ли в по­га­но прик­ри­тi ями, звiд­ки вас виг­рi­ба­ли со­ба­ки… Ви ди­ви­тесь на ме­не з до­ко­ром - i ва­ша прав­да. Знаєте, я раз чи­тав, як вас по­вi­ша­ли цi­лих два­над­цять… Цi­лих два­над­цять… i по­зiх­нув. А дру­гий раз звiст­ку про ряд бi­лих мiш­кiв заїв стиг­лою сли­вою. Так взяв, знаєте, в пальцi чу­до­ву со­чис­ту сли­ву… i по­чув в ро­тi приємний со­лод­кий смак… Ви ба­чи­те, я на­вiть не чер­во­нiю, ли­це моє бi­ле, як i у вас, бо жах вис­мок­тав з ме­не всю кров. Я не маю вже крап­лi га­ря­чої кро­вi й для тих жи­вих мерт­вя­кiв, се­ред яких ви йде­те, як кри­ва­ва ма­ра. Про­ходьте! Я уто­мив­ся.

А лю­ди йдуть. За од­ним дру­гий i тре­тiй, i так без кiн­ця. Во­ро­ги й дру­зi, близькi й сто­рон­нi - i всi кри­чать у мої ву­ха кри­ком сво­го жит­тя або своєї смер­тi, i всi ли­ша­ють на ду­шi моїй слi­ди своїх пi­до­шов. За­ту­лю ву­ха, замк­ну свою ду­шу i бу­ду кри­ча­ти: тут вхiд не вiльний!

…Розплющую очi i рап­том ба­чу у вiк­нах гли­бо­ке не­бо i вi­ти бе­ре­зи. Кує зо­зу­ля. Б'є мо­ло­точ­ком у криш­та­ле­вий ве­ли­кий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сiє ти­шу по тра­вах. Уяв­ля­є­ть­ся рап­том зе­ле­ний двiр - вiн вже пог­ли­нув мою кiм­на­ту, - я зска­кую з лiж­ка i гу­каю в вiк­но до зо­зу­лi: "Ку-ку… ку-ку… До­б­ри­день!.."

Ах, як всього ба­га­то: не­ба, сон­ця, ве­се­лої зе­ле­нi. Бi­жу на под­вiр'я. А там бряж­чать за­лiз­нi це­пи i лю­то гвал­ту­ють со­ба­ки. Ве­ли­кi бi­лi вiв­чар­ки, на­че вед­ме­дi, ска­чуть на зад­нiх ла­пах, i ска­че на них дов­га куд­ла­та вов­на. Пiд­ход­жу ближ­че. Ну, чо­го ти, со­ба­ко… як те­бе звать? Ну, го­дi, Овер­ко… Не чує, не ба­чить. Ска­чуть чер­во­нi очi, ска­че ши­ро­кий лоб i бi­лi хут­ря­нi но­га­ви­цi. Рветься й не мо­же вис­ко­чить зов­сiм зу­ба­та лють з гли­бо­кої па­щi i лиш пiд­ки­да ко­пи­цею вов­ни. Ну, чо­го ж ти, Овер­ко? Чо­го го­рять твої чер­во­нi очi i стоп­лю­ють у вог­нi ра­зом страх i зне­на­висть? Я не во­рог то­бi i те­бе не бо­юсь. Ти мо­жеш, най­бiльше, ви­дер­ти шма­ток мо­го тi­ла або вто­чи­ти кро­вi з моєї лит­ки… Ах, яка се дрiб­ни­ця! Яка се дрiб­ни­ця, ко­ли б ти знав.". Ну, цить же, со­ба­ко, цить. Прав­да, я ро­зу­мiю, лан­цюг… Мо­же, ти бiльше на нього сер­ди­тий, анiж на ме­не… То че­рез нього твої пе­ред­нi ла­пи му­сять ха­па­ти по­вiт­ря, то вiн ду­шить за гор­ло i вга­няє на­зад у нього твою вог­ня­ну злiсть. По­че­кай трош­ки. За­раз бу­деш на во­лi. Що-то то­дi ти ме­нi зро­биш? Ну, стiй же спо­кiй­но, не ша­мо­чись, по­ки ски­нуть з те­бе лан­цюг… а те­пер гай­да. Ку­ди ж ти, ку­ди? Ха-ха! От дур­на пси­на. Очi зап­лю­щи­ла, го­ло­ву вбiк, взя­ла ра­зом но­га­ми - i без пам'ятi мчить­ся на­ос­лiп. Рве па­зу­ра­ми тра­ву, вiд­ки­дає вiд се­бе, i ле­тять навз­до­гiн за нею зби­тi на зад­ку куд­ли. Ну, а я ж - як? За­бу­ла?

Тепер у круж­ка… у круж­ка… ще раз… отак. У, бла­го­род­на пси­на, - то­бi во­ля до­рож­ча, нiж за­до­во­ле­на злiсть.

Тим ча­сом ме­нi ре­ко­мен­ду­ють Па­ву, по­важ­ну мат­ро­ну, i її дру­го­го си­на. Се страш­ний Тре­пов. То­дi як Овер­ко чис­тий санг­вi­нiк i на все на­ки­дається ос­лiп, на­че пе­ред чер­во­ни­ми очи­ма вiч­но ви­сить у нього ро­же­вий ту­ман, - Тре­пов со­лiд­ний, роз­важ­ний. Вiн зов­сiм со­лiд­но, об­ду­ма­но на­че, пе­ре­ку­сить вам гор­ло, i в йо­го сильних но­гах, що ста­нуть на ва­шi гру­ди, бу­де ба­га­то са­мо­по­ва­ги. На­вiть ко­ли вiн спо­кiй­но ле­жить i ви­чi­сує блiх з ро­же­во­го жи­во­та, пильну­ють пiд­рi­за­нi ву­ха, ду­ма ши­ро­кий лоб i так со­лiд­не зви­сає мок­рий язик з iк­лас­тої па­щi.

***

Мої днi те­чуть те­пер се­ред сте­пу, се­ред до­ли­ни, на­ли­тої зе­ле­ним хлi­бом. Без­ко­неч­нi стеж­ки, скри­тi, iн­тим­нi, на­че для са­мих близьких, во­дять ме­не по ни­вах, а ни­ви ко­тять та й ко­тять зе­ле­нi хви­лi i хлю­па­ють ни­ми аж в краї не­ба. Я те­пер маю ок­ре­мий свiт, вiн на­че пер­ло­ва ской­ка: сту­ли­лись кра­ями двi по­ло­ви­ни - од­на зе­ле­на, дру­га бла­кит­на - й замк­ну­ли у со­бi сон­це, не­мов пер­ли­ну. А я там ход­жу i шу­каю спо­кою. Йду. Не­вiдс­туп­но за мною ле­тить хмар­ка дрiб­неньких му­шок. Мо­жу по­ду­мать, що я пла­не­та, яка по­су­вається ра­зом iз са­те­лi­та­ми. Ба­чу, як синє не­бо над­воє роз­тя­ли чор­нi ди­ха­ючi кри­ла во­ро­ни. I вiд то­го - си­нi­ше не­бо; чор­нi­шi кри­ла.

На не­бi сон­це - се­ред нив я. Бiльше нi­ко­го. Йду. Глад­жу ру­кою со­бо­ли­ну шерсть яч­ме­нiв, шовк ко­ло­сис­тої хви­лi. Вi­тер на­би­ва ме­нi ву­ха шмат­ка­ми згу­кiв, по­кош­ла­ним шу­мом. Та­кий вiн га­ря­чий, та­кий не­терп­ля­чий, що аж кип­лять вiд нього срiб­но­во­ло­тi вiв­са. Йду да­лi - кип­лять. Ти­хо пли­ве бла­кит­ни­ми рiч­ка­ми льон. Так ти­хо, спо­кiй­но в зе­ле­них бе­ре­гах, що хо­четься сiс­ти на чо­вен й поп­лис­ти. А там яч­мiнь хи­литься й тче… тче з тон­ких ву­сiв зе­ле­ний сер­па­нок. Йду да­лi. Все тче. Хви­лює сер­па­нок. Стеж­ки змi­яться гли­бо­ко в жи­тi, їх око не ба­чить, са­ма ло­вить но­га. Во­лош­ки див­ляться в не­бо. Во­ни хо­тi­ли бу­ти як не­бо i ста­ли як не­бо. Те­пер пiш­ла пше­ни­ця. Твер­дий бе­зос­тий ко­лос б'є по ру­ках, а стеб­ло лi­зе пiд но­ги. Йду да­лi - усе пше­ни­ця й пше­ни­ця. Ко­ли ж сьому край бу­де? Бi­жить за вiт­ром, не­мов та­бун ли­сиць, й бли­щать на сон­цi хви­ляс­тi хреб­ти. А я все йду, са­мот­нiй на зем­лi, як сон­це на не­бi, i так ме­нi доб­ре, що не па­де мiж на­ми тiнь ко­гось третього. При­бiй ко­ло­сис­то­го мо­ря йде че­рез ме­не ку­дись у без­вiсть.

Врештi стаю. Ме­не спи­няє бi­ла пi­на гре­чок, за­паш­на, лег­ка, на­че зби­та кри­ла­ми бджiл. Прос­то пiд но­ги ляг­ла спi­ву­ча ар­фа й гу­де на всi стру­ни. Стою i слу­хаю.

Повнi ву­ха маю то­го див­но­го го­мо­ну по­ля, то­го ше­лес­ту шов­ку, то­го бе­зу­пин­но­го, як те­ку­ча во­да, пе­ре­си­пан­ня зер­на. I пов­нi очi сяй­ва сон­ця, бо кож­на стеб­ли­на бе­ре вiд нього й на­зад вер­тає вiд­би­тий вiд се­бе блиск.

Раптом все гас­не, вми­рає. Здри­га­юсь. Що та­ке? Звiд­ки? Тiнь? Нев­же хтось тре­тiй? Нi, тiльки хмар­ка. Од­на хви­лин­ка тем­но­го го­ря - i вмить ус­мiх­ну­лось нап­ра­во, ус­мiх­ну­лось на­лi­во - i зо­ло­те по­ле мах­ну­ло кри­ла­ми аж до країв синього не­ба. На­че хо­тi­ло зле­тi­ти. То­дi тiльки пе­ре­до мною вста­ла йо­го без­меж­нiсть, теп­ла, жи­ва, не­пе­ре­мож­на мiць. Вiв­са, пше­ни­цi, яч­ме­нi