Мирний - Лихо давнє й сьогочасне, Мирний

- Що ж я вдію?- сер­ди­то скрик­нув Федір.- Не по­не­су ж її на ру­ках за со­бою! Зби­рай­мо­ся, ходімо, бо ла­но­вий як зап­римітить, що нас не­має, бу­де ха­ле­па!

Марина підве­ла­ся, наб­ра­ла ку­холь свіжої во­ди, пос­та­ви­ла в го­ло­вах біля ма­тері, по­ди­ви­лась на неї, взя­ла свій клу­нок на плечі й по­ва­гом по­тяг­ла­ся за батьком.

Шлях на по­ле йшов яром по­над панським сад­ком. Федір з Ма­ри­ною, пох­ню­пив­шись, плен­та­лись мовч­ки; Федір - по­пе­ре­ду, Ма­ри­на - за ним. Сон­це, підняв­шись ви­со­ченько, сти­ха гріло; пташ­ки співа­ли в пансько­му сад­ку, ко­ни­ки сюр­ча­ли в траві; а во­ни, не приміча­ючи то­го нічо­го, йшли один за дру­гим, но­га за но­гою, пох­мурні та по­нурі.

Минувши ярок, шлях по­вер­тав геть кру­то по­за сад­ком, зни­ка­ючи в безк­раїй да­лині ши­ро­ко­го та прос­то­ро­го, як мо­ре, по­ля, де вже ко­ли­ха­ли­ся куп­ка­ми женці.

- Ох, ли­хо! Он уже й на пос­тать ста­ли,- про­мо­вив Федір і при­дав хо­ди. Ма­ри­на за ним приспіши­ла.

- Ей, стій!- донісся до них гуч­ний го­лос із са­ду. Во­ни озир­ну­ли­ся. На окопі з'явив­ся пан і, пе­рес­ко­чив­ши че­рез рів, че­сав пря­мо на них.

Федір нез­чув­ся, ко­ли в йо­го клу­нок вис­лиз­нув з рук і по­су­нув­ся по спині до­до­лу; обо­ма ру­ка­ми мерщій ухо­пив­ся він за шап­ку й тро­хи не з чу­бом зняв її з го­ло­ви; ли­це йо­го зблідло, він увесь тремтів, мов у ли­хо­манці. За ним зігну­лась Ма­ри­на з клун­ком за пле­чи­ма, та так і за­коліла.

- Здорові!- промовив пан, наб­ли­жа­ючись до них. Федір і Ма­ри­на нічо­го не од­ка­за­ли на те вітан­ня, у Фе­до­ра тілько миш­ка забіга­ла по спідній губі та од ля­ку пе­ре­ко­си­ли­ся очі.

- Куди се вас бог не­се? - пи­тає Олексій Іва­но­вич.

- Пшениці жа­ти, па­ноч­ку! - обізвав­ся Федір, низько вкло­ня­ючись, і зра­зу за­си­пав: - Ви­ну­ваті, па­ноч­ку, опізни­ли­ся… Жінка за­не­ду­жа­ла. Не знаємо, що з нею й ста­ло­ся. Любісінька-милісінька бу­ла вчо­ра, а вночі… твоя, гос­по­ди, во­ля!.. Ви­ну­ваті, па­ноч­ку, запізни­ли­ся. Простіть на сей раз - й по­жа­луй­те, й по­ми­луй­те… Не са­мохіттю то, слу­чай та­кий ви­пав,- не до­водь йо­го, гос­по­ди, ніко­му! - од­но плес­кав Федір, зби­ра­ючись ки­ну­тись пе­ред па­ном нав­колішки.

- Та годі тобі! - ка­же Олексій Іва­но­вич.- Не об тім те­пер річ. Я сам до те­бе з просьбою. Будь лас­ка, не од­ка­жи… Бог пос­лав мені си­на,- йди йо­го ох­рес­ти­ти.

- Паночку! - скрик­нув Федір, по­ва­лив­шись Олексію Іва­но­ви­чу в но­ги.- От бог свідок - жінка за­не­ду­жа­ла!..

А Ма­ри­на, мов го­лод­на чай­ка, на все по­ле зас­киг­ли­ла.

У Олексія Іва­но­ви­ча блис­ну­ли очі.

- То що, що жінка не­ду­жа? - спи­тав він грізно.- То че­рез те тобі не мож­на ди­ти­ни ох­рес­ти­ти? То ти хрес­та цу­раєшся?

Думки - не дум­ки, а якісь роз­пуд­жені урив­ки ду­мок но­сяться у Фе­до­ровій го­лові… "Ди­ти­ни ох­рес­ти­ти… Хрес­та цу­раєшся… Якої ди­ти­ни? Яко­го хрес­та? Ох, пох­рес­тить оце він нас-довіку бу­де­мо зна­ти!.."

- То ти не хо­чеш, пи­таю? - ще грізніше скрик­нув Олексій Іва­но­вич.

- Де вже йо­го, па­не, не хотіти? Ва­ша во­ля - ва­ша й си­ла! - покірно од­ка­зав Федір, підво­дя­чи­ся з землі.

- Я те­бе не си­лую, чо­ловіче! Я про­шу те­бе! - ка­же лас­ка­во Олексій Іва­но­вич.

А в Фе­до­ра від тієї лас­ка­вої мо­ви, сер­це за­ми­рає.

- Паночку,- зітхнув­ши важ­ко, ви­мо­вив він,- хай уже я один в одвіті бу­ду… Он доч­ка в ме­не… Пустіть її, ле­бе­ди­ку!

- Дочка? І га­разд, що доч­ка! Хіба дочці не мож­на З батьком ку­му­ва­ти? - пи­тає пан.

- Вона мо­ло­да, па­ноч­ку, дур­на!.. Як батько на­ка­же, то як йо­го не пос­лу­ха­ти­ся? Простіть на цей раз…

- Та чо­го ти про­сиш, дур­ню? - не вто­ро­пав пан.- Я те­бе до се­бе в ку­ми про­шу… Чув? У ку­ми! Бог пос­лав мені си­на. Про­шу те­бе ох­рес­ти­ти. І доч­ку про­шу,- тов­че йо­му Олексій Іва­но­вич.

А Федір ду­ма: "Ох, знаю я, в які-то ку­ми ти про­сиш ме­не з доч­кою. Знаю! Хва­ли­ли­ся лю­ди, що якусь но­ву ма­ши­ну за­ка­зав, щоб са­ма кла­ла, роз­дя­га­ла, дер­жа­ла й шку­ру спус­ка­ла. То-то те­пер, вид­но, її на світ на­ро­див та й зап­ро­шуєш ох­рес­ти­ти". І Федір важ­ко та тяж­ко зітхнув, не­мов хотів витх­ну­ти ра­зом із зітхан­ням і ду­шу.

- То ходімо до ха­ти,- ка­же пан.- По­ки се та те, по­ки збе­ре­мо­ся, то тим­ча­сом і свя­ще­ник прий­де. Я за свя­ще­ни­ком уже пос­лав.

Іде Федір за па­ном у двір - сер­це трем­тить, ду­ша не на місці. "Якби-то це мо­ло­дий, та сам,- ду­ма він,- дре­ме­нув би вбік-хор­та­ми б не наг­на­ли! А те­пер?" Плу­тає Федір но­га­ми, мов не своїми, а тут зза­ду Ма­ри­на ще хли­па.

Федір тро­хи пос­то­яв, по­ки доч­ка наб­ли­зи­лась, і, пог­ля­да­ючи на па­но­ву спи­ну, сіпнув її за по­лу.

- Цить, дур­на!- про­ше­потів він сти­ха.- Більше би­ти­муть! - і зно­ву вис­ту­пив упе­ред, зас­ту­па­ючи доч­ку со­бою, щоб пан, бу­ва, не помітив, що та пла­че.

Не за­ба­ри­ли­ся во­ни дійти до дво­ру. Пан за­раз на­ка­зав ла­ке­ям та по­кой­овим, щоб по­ве­ли Фе­до­ра й Ма­ри­ну, по­ми­ли, при­на­ря­ди­ли й при­ве­ли в гор­ниці.

Здивувалися Федір і Ма­ри­на, як і справді по­ча­ли [їх] ми­ти, че­са­ти, в но­ву оде­жу вби­ра­ти. На­ря­ди­ли Фе­до­ра, мов то­го пол­ков­ни­ка з Січі: чо­бо­ти нові - жов­тинці, шта­ни ши­рокі - ок­са­митні, кап­тан із синього єдва­бу; підстриг­ли, підго­ли­ли - так відра­зу двад­цять літ з йо­го об­лич­чя ста­рості зня­ли! А Ма­ри­на?.. То не квітка розцвітає вранці в са­доч­ку, то її кра­са діво­ча пи­шається в до­ро­гих убо­рах! На Ма­рині плах­та - аж очі на се­бе бе­ре: кар­та­та, черв­ча­та, шов­ком зат­ка­на; тем­но­-си­ня ок­са­ми­то­ва кер­сет­ка; біла, на­че сніг той, тон­ко­го по­лот­на со­роч­ка з ви­ши­ти­ми-ви­ме­ре­жа­ни­ми ру­ка­ва­ми; на но­гах - не­ве­личкі чер­воні сап'янці; на шиї-на­мис­то доб­ре, хрес­ти та ду­качі; на го­лові - з квіток віно­чок, а кінець ко­си аж го­рить стьожка­ми!.. Ста­рий Федір ди­вом зди­ву­вав­ся, а Ма­ри­на від ди­ва й не зди­ше!

Ще бу­ло більше ди­во, як їх, на­ря­див­ши отак, при­ве­ли в гор­ниці й при­по­ру­чи­ли пансько­го си­на ох­рес­ти­ти. Дер­жить Федір на ру­ках ди­ти­ну пе­ред ба­тюш­кою - й не во­рух­неться, очей з неї не зво­де! За­був Федір, що всього че­рез ярок у не­ве­личкій ха­тині ле­жить йо­го Хівря тяж­ко не­ду­жа, що на полі яра пше­ни­ця йо­го ко­ря­вих рук до­жи­дає, а ла­но­вий уже довів при­каж­чи­кові, що з Про­цен­ко­во­го дво­ру ні од­на ду­ша на пан­щи­ну не вий­шла… Про все на світі за­був Федір! Що йо­му те­пер йо­го неп­ривітна ха­ти­на, хво­ра Хівря, ко­лю­ча ни­ва, ко­ли він пансько­го си­на у віру вво­дить, са­мо­му па­нові ку­мом стає, а йо­го си­нові - хре­ще­ним батьком. Він по­чу­ває, що це не чу­жа йо­му ди­ти­на, а є в ньому час­ти­на чо­гось рідно­го, сво­го; на те він дер­жить йо­го на ру­ках пе­ред ку­пе­лем, на те у