Мирний - Лихо давнє й сьогочасне, Мирний

Та як йо­го й не бо­ятись? Ба­га­тир він на весь повіт; гу­бер­на­тор під проїзд знає тілько йо­го од­но­го домівку-прямісінько до нього за­вер­тає; сам він, бу­ва­ючи в гу­бернії, до гу­бер­на­то­ра, мов до сво­го ро­ди­ча, за­хо­дить; не раз і цілу­ва­ли­ся з гу­бер­на­то­ром. А ко­му не звісно, що гу­бер­на­тор аби з ким не поцілується! Ска­за­но-мо­гу­чий!.. Лю­ди ка­жуть: з ду­жим не бий­ся, а з мо­гу­чим не тя­гай­ся. І не да­ром ка­жуть. Ніхто не зва­житься нак­ри­во сло­ва ска­за­ти Олексію Іва­но­ви­чу, а не то, щоб не ос­лу­ха­ти­ся йо­го на­ка­зу або піти про­ти нього. І от би, здається, жи­ти Олексію Іва­но­ви­чу, жи­ти та бо­га хва­ли­ти! А про­те й він час­то та гус­то нарікав на свою до­лю. Ні по­чот, ні сла­ва, ні за­можність - ніщо не за­хи­ща­ло йо­го від тієї на­пас­ниці-ту­ги, що, не роз­би­ра­ючи, гри­зе людське сер­це і в ба­га­то­го, і в убо­го­го.

Чого ж су­мує Олексій Іва­но­вич? Чо­го йо­го сер­це ту­га ок­ри­ває? - То­го, що як зду­ма Олексій Іва­но­вич, що от він те­пер і в славі, і в по­чоті, і доб­ра в нього - на дев'яти б ста­ло… А ко­му він ту сла­ву пе­ре­дасть? Ко­му доб­ро, віка­ми на­жи­те, пе­рей­де? Хто бу­де роз­ко­шу­ва­ти в то­му добрі, за­си­ла­ючи бо­гові мо­лит­ви за йо­го ду­шу?.. То так йо­го завіна й ухо­пить!

Як йо­го, справді, й не су­му­ва­ти? Вже двад­цять літ ми­нає, як він жо­на­тий, де­ся­те­ро діток мав, та ні од­ним не дав йо­му гос­подь очей на­ра­ду­ва­ти. Оце вро­диться ди­ти­на, на­бе­руть ма­мок-няньок; сам Олексій Іва­но­вич пильнує, щоб, бу­ва, ча­сом чо­го не за­подіяли ди­тині, а ди­вись - по­жи­ве з півро­ку, по­хиріє-по­хиріє та й віддасть бо­гові ду­шу. За пер­шим ще не­ве­ли­ка бу­ла скор­бо­та - надія сер­це гріла: мо­лоді ще самі, при­ве­де ще гос­подь на­ра­ду­ва­тись; а як умер­ло п'яте та шос­те, уп'явся жаль в Олексія Іва­но­ви­ча сер­це, об­ня­ла го­ло­ву чор­на дум­ка! Чо­го він тілько не ро­бив, як не роз­ки­дав своїм ро­зу­мом - вже ба­ри­ню й по ліка­рях во­зив, по заг­ра­ни­цях про­ва­див, са­ма во­на скілько раз і на про­щу мо­литься їзди­ла,- ніщо не по­ма­га­ло.

- Ви б, Олексію Іва­но­ви­чу, стрічних кумів узя­ли,- ра­дять йо­му добрі при­ятелі.

- Яких то стрічних кумів?- спи­тав­ся він.

- Таких: як знай­деться ди­ти­на, то вий­ти з дво­ру й пер­шо­го стрічно­го в ку­ми зап­ро­ха­ти.

- Першого стрічно­го? А як то кріпак бу­де?- скрик­нув Олексій Іва­но­вич.

- На те вже бо­жа во­ля: чи кріпак, то й кріпак- тре­ба й кріпа­ка про­ха­ти,- ка­жуть йо­му.

Олексій Іва­но­вич нічо­го на те не од­ка­зав, тілько го­ло­ву опус­тив та за­мис­лив­ся… Що він ду­мав тоді? Чи не ми­рив, бу­ва, свій панський го­нор з гос­подньою во­лею? Бо ба­ри­ня в ті ча­си як­раз вагітна хо­ди­ла, а жи­ли во­ни в селі Од­раді, де близько й по­лу­пан­ка не бу­ло - са­ме кріпацт­во…

І от од­но­го літнього ран­ку, са­ме в жни­ва, ще тілько що по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, як збу­див Олексія Іва­но­ви­ча нес­тям­ний крик… То був крик і ве­ли­кої ра­дості, і не­ма­ло­го го­ря зад­ля йо­го батьківсько­го сер­ця: йо­му до­ве­де­но, що ба­ри­ня по­да­ру­ва­ла йо­го си­ном. Звісно, що він зра­зу схо­пив­ся та ще, як зап­римітив йо­го "ка­ман­ди­нер", і на ліву но­гу.

- Буде ж те­пер гро­му! - до­дав він, пе­ре­да­ючи звістку про те дво­ро­вим, а дво­рові - зад­во­ро­вим. І пішла та звістка по всьому се­лу від ха­ти до ха­ти, попідніма­ла лю­дей на но­ги й мерщій гна­ла їх у по­ле, щоб, бу­ва, яка ли­ха го­ди­на не при­ве­ла пійма­ти­ся па­нові на очі.

Минула тілько та чут­ка од­ну Про­цен­ко­ву ха­ту, Сто­яла та ха­та не­да­ле­ко від пансько­го дво­ру - так че­рез яр на гор­би­ку, як­раз вікна­ми на панське дво­ри­ще й ди­ма­рем схи­ли­ла­ся на нього, мов ра­зом ди­ви­ла­ся й слу­ха­ла… Та, вид­но, на той час осліпла й ог­лух­ла, що не до­ба­чи­ла й не до­чу­ла тієї не­доб­рої звістки.

Та як їй бу­ло не осліпну­ти й не ог­лух­ну­ти, ко­ли в рій за­ве­ло­ся своє ли­хо. У Фе­до­ра Про­цен­ка за­не­ду­жа­ла жінка Хівря. Ще вчо­ра бу­ла во­на любісінька-милісінька. Він, во­на, їх шістнад­ця­тилітня доч­ка Ма­ри­на зби­ра­ли­ся на ра­нок жа­ти панську пше­ни­цю й лаш­ту­ва­лись до то­го цілий день. Федір об­див­ляв­ся сер­пи, чи не по­щер­би­ли­ся, не по­ту­пи­ли­ся; Хівря тур­бу­ва­ла­ся їжею: пек­ла хліб, ва­ри­ла стра­ву, а Ма­ри­на, зби­ра­ючи в го­роді огірки та сти­ха виспіву­ючи, ду­ма­ла про те, з ким-то їй до­ве­деться ря­дом у полі жа­ти, і мо­ли­ла бо­га, щоб він на­до­умив ряд­чи­ка пос­та­ви­ти біля неї ку­че­ря­во­го Ва­си­ля Пру­до­усен­ка - бра­во­го та жва­во­го двад­ця­тилітнього па­руб­ка, що як стрінеться де-не­будь з Ма­ри­ною, то знай пус­ка їй біси­ка очи­ма.

Так бу­ло вдень. До ве­чо­ра зби­ра­ли­ся, скла­да­ли­ся. Сіло сон­це - по­ча­ли ве­че­ря­ти; по­ве­че­ряв­ши, по­ля­га­ли спа­ти, що­би на завт­ра як­най­раніш ус­та­ти. І пос­ну­ли швид­ко, та не­на­дов­го. Ще й перші півні не проспіва­ли, як Хівря не­ду­жим го­ло­сом по­да­ла чо­ловікові й дочці звістку, що з нею щось тра­пи­ло­ся. Під сер­цем як вог­нем пек­ло, під гру­ди підпи­ра­ло, то вип­рям­ля­ло прям­цем, то зво­ди­ло до­ку­пи. Хівря не стог­на­ла - кри­ча­ла. Ко­ло неї Федір з Ма­ри­ною за­бо­ро­та­ли, що б їй да­ти, чим за­по­мог­ти… Да­ва­ли не­по­ча­тої во­ди й уми­ва­ли, й збриз­ку­ва­ли - не по­ма­га­ло. Ма­рині ки­нув­ся в вічі хрест, що батько на­па­лив на сво­лоці, як із страсті вер­ну­ли­ся. Уст­ру­га­ли то­го хрес­та, да­ли ви­пи­ти. Не змог­ла ви­пи­ти Хівря - ви­ки­ну­ла… Кри­ком кри­чить, ду­ху пус­кається!..

- Тату, ви б за Ла­зор­чи­хою збіга­ли… мо­же, во­на од­шеп­че, од­чи­тає,- пла­че Ма­ри­на.

Лазорчиха жи­ве аж на дру­го­му краї се­ла. А вже північ, по­ки до­ди­баєш ту­ди та відтіль - світ бу­де. Федір все-та­ки побіг. Уже зо­ря зай­ма­ла­ся, по­чав край не­ба чер­воніти, як Федір вер­нув­ся до­до­му один: Лазор­чи­ху взя­ли в дру­ге се­ло ба­бу­ва­ти.

Перед світом Хівря за­тих­ла, го­ло­су не од­ве­де, тілько мут­ни­ми очи­ма по­ве­де, на­че хо­че чо­го поп­ро­си­ти, та не змо­же.

- Може, тобі пи­ти хо­четься?- пи­тає Федір, підно­ся­чи Хіврі ку­холь з хо­лод­ною во­дою.

Хівря гля­ну­ла й од­вер­ну­лась, а Ма­ри­на, при­пав­ши до неї го­ло­вою, за­го­ло­си­ла… По­ча­ло сон­це схо­ди­ти за го­ри, з-за лісу по­ка­за­ло­ся йо­го блис­ку­че кільце, й пу­чок зо­ло­то­го проміння, па­да­ючи дов­гою нит­кою на зем­лю, розсіявся на горі по тра­виці си­зо-зо­ло­тим пісоч­ком. До­сяг той промінь і до Про­цен­ко­вої ха­ти, прок­рав­ся че­рез по­мутнілу шиб­ку й заст­ри­бав на клун­ках, що ле­жа­ли на по­лу в кут­ку, зо­ло­ти­ми зай­чи­ка­ми. Він, здається, на­га­ду­вав, що по­ра за ті клун­ки бра­ти­ся, в по­ле поспіша­ти. Федір пер­ший те помітив і на­че знічев'я ки­нув­ся.

- Ану, годі тобі! Час у по­ле - опізни­мо­ся! - про­мо­вив він до доч­ки, бе­ру­чись за клу­нок.

Дочка гля­ну­ла на матір, потім на батька і зно­ву пе­ре­ве­ла очі на матір, не­мов пи­та­ла­ся: на ко­го