Мирний - Лови, Мирний

- Три! - двері розскочилися.

В хаті було темно, тільки крізь шибки вікон виднілося чорне небо з блискучими зорями та по улицях ліхтарні миготіли.

- Світла! - першим стрибнувши в номер, скрикнув Костенко.

Принесли свічку й за нею повходили всі. Посеред хати стояв високий та бравий чоловік в офіцерській одежі, а біля його, наче лебедонька біла, Орися.

Жандармський ад'ютант глянув на Орисю, мугикнув і промовив:

- Ну, с такими преступниками мне нечего делать, вручаю их вам. До свидання!

- Бач, який! Дурив мене: казав - з города поїду, та й збрехав! - граючи очима, промовила до його Орися.

А він, як стояв, так і посунувся! Якби не піддержав його десятник ззаду, певно, розбив би собі об долівку голову.

На другий день по всьому городу, наче в барабан били, гомоніли люди про ті лови. Одні насміхалися, другі жалкували. А ввечері в городському садку стояв такий гармидер, що й музики не чутно.

Аж ось між купою людей, на стежці до двірця, показався Костенко під руку з своєю Орисею. Він був чогось трохи блідий, а вона, склонившись на його плече, обводила приязно всіх очима.

- Та й збрехали ж знатно! - промовив хтось, і всі витріщилися.

- Ну, кому б таке плести? - дивувалися городяни, любуючись, як вони в парі не пішли - поплили під дворець.

- То все ті злочинці. Доїде ж він їх тепер, доїде! - хвалилися його заступники. Та не вгадали: від того часу Костенко більше не ходив на лови. Незабаром його зробили поліцмейстром.