Мирний - Лови, Мирний

I

- Чи чули: Костенко жениться?

- На кім?

- На Гирівні.

- На Гирівні?

- На їй.

- Що ви? Коло неї ж його старший брат падав.

- То біля старшої, а сей на меншій.

- Що ви плетете? На якій меншій? Одна ж тільки й є, чорнява, круглолиця, мов місяць уповні.

- Знаю, знаю. Не на сій; є друга, менша. Білява, невеличка, пичка гостренька, як у лисички, сама бігуча, як живе срібло.

- Та що ж се я її не знаю?

- І повинні не знати - її не було дома, в інституті вчилася.

- Як же се так: менший перебіг дорогу старшому?

- А що ж? Щоб рід не розходився!

- Та Ви жартуєте?

- Добрі жарти, як в неділю вінчання. У генерала карети прохали молодих до церкви везти. Сам, кажуть, обіцяв бути… пішли наші вгору!

Отак розмовляли городяни великого міста П. по всіх хатах, улицях і майданах, дивуючись тому несподіваному весіллю. Про те весілля гомоніло й старе й мале, й убоге й заможне; всякому те весілля чогось застряло в зуби, всяке судило про його по-своєму.

Одні казали: великого, бач, щастя запобігла - пристава з часті! І вдень не їж, і вночі не спи та все ганяй, як скажений собака, виваливши язика.

- А вона, вона що за цяця? - гуділи другі.- Дивіться, велика пані! Що в інституті була, то й велике цабе? А що є за нею? Що бере він в придане? Злидні ж невилазні: тільки й того, що личенько красне!

- Та все ж вона йому не рівня: вона значного, хоч і зубожілого роду, інститутка; а він попенко, десь під школою тинявся, був попихачем, був і в сторожах, у москалі ходив і там не погодився; нігде дітись - у поліцію. Та й там виплив через те, що одній барині на цегельні робочих усмиряв. Оце не віддасть бариня плати, піднімуть ґвалт робочі: як же се та через віщо се? Зараз за Костенком у часті. А той старається і аж із шкури лізе та барині догоджає. Зате сама в губернатора лазила, місця прохала. Знаємо ми!

- Та що ви знаєте? - гарячились його заступники.- Ви знаєте, що якби не він, то й справді бунт би був? Знаєте, хто такі між робочими були? Які «цидулки» по городу розпускали, збори збирали та книжки читали? Ото ж він все вислідив та видививсь! Одного схопив, другого спіймав - ого! зразу відбив повадку тим злочинцям на цегельню встрявати, робочих на все лихе навчати. Тепер, небійсь, і бариня не жаліється, і робочим добре. Ви знаєте, що він перший у поліцмейстера «на щоту»? Жандарм ним не нахвалиться, прокурор всякі таємні діла йому припоручає. Та що казати? А перша жінка хіба не інститутка була?

- Та звідтіля ж, з інституту. Багато щастя зазнала в його батька на селі, коровам виносячи та овець доячи! Аякже, знаємо! Знаємо, як і безпам'ятну в «чахотці» сюди привезли та замість ліків лист вексельного паперу підсунули. Знаємо, як після смерті й домик продався. Не чого ж то ми так і вгору тепер скачемо, що жінчині грошики в кишені ще бряжчать! Тисяч з п'ять таки перепало… не багато тільки зісталося?..

ІІ

Молоді не чули того гомону та й не дослухалися: вони були такі щасливі обоє! Йому двадцять сім літ, а їй всього сімнадцятий пішов. Другий місяць пішов, як він овдовів, не нажившись, а намучившись за першою жінкою, слухаючи її щоденні бухи та дивлячись на її страждання. Як йому тепер не задивитися на пишну вроду, що, наче квіточка рожева на зорі, розпускалася? Намучене серце шукало другого, де б відігрітися, натруджена душа бажала тихого щастя та затишного спочинку. Не дивно, що вона зразу запала йому в око, коли він її углядів.

А їй всього другий місяць минав, як з інституту, де в глухих німих стінах самотня думка малювала їй срібні брязкучі шпори. До того в його й брови чорні, й вусики невеличкі, й личко молоде та веселе, усмішка не спливає з його червоних уст, жарти так і сиплються з рота, і танцюристий - не взяв його кат! чи й заспіває, все то веселі та жартовливі пісні!

Не вітер-буря в темному лузі хилить тополю: веселе слово вабить, чарує дівоче серце! Не зоря ясна темної ночі в небі грає - дівоча врода пестить та гріє похмуру душу!

- Серце Орисю! - шепоче він стиха, заглядаючи в її очі.- Ганяючи за злодіями, висліджуючи злочинців, мені приходилося в такі темні ночі блукати, руку перед собою наставиш - не бачиш! Та що та темнота, як порівняти її до твоїх зрачків? День білий, світ ясний!.. У твоїх очах тільки нічого не видно, серед їх темноти я б заблудився.

- Заблудився б? - лукаво щурячись, питає вона.- Та, не бійся, не куди - до мого серця приблудився! - і, червоніючи, як та квітка, схиляє свою головоньку на його плече.

Він нестямно кинувся. Гарячий поцілунок перервав їх розмову. Спалахнули її чорні очі, й, обвиваючись білими руками кругом його шиї, вона шептала:

- Грицю! Я бачила тебе раз на пожежі, як ти там порядкував… Тепер знов пожежа: горить моє серденько трудне, горить-палає. Наложи свою руку на його, затопчи огонь той палючий.

Він слухняний припав до неї і, мліючи в її обіймах, думав: «Інституточка! Інституточка! Чиста та неповинна, як та дитина!»

В неділю вони побралися. Орлом сизокрилим стояв він на шлюбі й думав: «Ще за всю мою службу не доводилось такого злочинця піймати, як се біля мене. Держіться ж тепер, глупої ночі діти! Не сховаєтесь від мене й під землю - й звідти вас видеру і виведу на світ просторий: такого звіра заполонивши, всіх вас полоню!»

А вона? Що вона думала? Як та голубочка полохлива, вона стояла біля його й тільки коли-не-коли скоса стріляла очима на високого та бравого офіцера-артилериста.

III

Минув тиждень - тиждень солодких поцілунків, палких обіймів, нестямного весільного щастя. Вони жили в часті, й за той тиждень не раз його відривали від неї задля яких-то таємних діл, тихого шушукання та заговорів.

- Що там у тебе за діла такі? - питає вона.

- Діла, серце, таємні діла. Треба знати, що й під землею робиться.

- Невже