Олександр Олесь - З журбою радість обнялась, Олександр Олесь

кайдани,

Вкриє світ димами,

А поля тілами.

 

Ой не квітни, весно, глянь - надходять хмари,

 

Тугою чорніють,

Гнівом червоніють,

Ой ті хмари-кари...

Смерть вам, яничари!

 

1906

 

Конвалія

 

 

Очі розкрила конвалія біла

І в дивуванні застигла, зомліла...

Бо біля неї не трави всміхались,

Бо понад нею не віти гойдались,-

Мовчки кімната пустельна сіріла…

 

«Де ж тії пестощі вітру летючого,

Де ж тії квітоньки гаю пахучого,

Де ж тії ночі сріблясто-блакитні,

Де ж тії ранки рожеві, привітні,

Де ж тії усміхи сонця блискучого?!

 

О, не одна ти не в рідній оселі...

Квітко! прокинувсь і я у пустелі!

Марив,- мене оточатимуть люде.

Глянув,- чорніють, сіріють усюди

Ворони, змії та з каменю скелі.

 

1905

 

«Душа моя - пустка холодна й німа…»

 

 

Душа моя - пустка холодна й німа...

Нічого в тій пустці самотній нема:

То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,

То, граючись, діти малі розібрали.

 

Душа моя - дно безджерельне й сухе,

Де тільки сіріє каміння важке...

Тим сірим камінням колись в мої груди

Все били без жалю, жалкуючи, люде.

 

1904

 

«Вам казано - любіть братів…»

 

 

Вам казано - любіть братів,

Діліть добро, не будьте псами,

Бо Бог в рабах запале гнів

І піде вас судить з рабами,

І піде вас судить з рабами

І вчине суд страшний над вами.

 

Ще Бог, Бог помсти, не злетів,

Але гудуть вже в небі громи,

Крізь хмари блиска Божий гнів,

Кругом займаються хороми,

Кругом займаються хороми,

І гасла бою ждем давно ми.

 

1906

 

«Підбиті голуби знімались…»

 

 

Підбиті голуби знімались

З землі до променів ясних,

І знов на землю обривались,

І червоніли груди їх...

 

Знялися згуки і упали

На бідне серце моє знов...

Вони в безоднях десь пропали,

А з серця виступила кров.

 

1905

 

«Ти з’являєшся, як ранок…»

 

 

Ти з’являєшся, як ранок...

Там, на заході, ще ніч,

А на сході уже небо

Червоніє від проміння,

Блиску сонця золотого...

Як в чеканні б’ється серце!

 

Ти ідеш, як день блискучий…

Все радіє навкруги,

Все впилось очима в сонце,

Все співає йому гімни,

Простяга до його руки...

Як радіє, квітне серце!

 

Ти проходиш... ніби вечір...

Там, на заході, ще день,

Там ще небо в барвах грає,

А на сході вже, як демон,

Чорна ніч розкрила крила...

Як щемить у щемках серце!

 

1906

 

«Коли хочеш знать, серденько…»

 

 

Коли хочеш знать, серденько,

Як тебе люблю,-

Єсть тут гай один близенько,-

Там щебече соловейко

Про любов мою.

 

1905

 

ЛЮБОВ

 

 

О, не дивуйсь, що ніч така блакитна...

Що вийдеш ти, то знала ніч оця,-

І через те вона така привітна,

Ясна і ніжна без кінця...

 

О, не дивуйсь, що пахощі навколо,

Що, мов зомлілі, дивляться квітки,-

Ця ніч твоє квітчає ними чоло

І з них тобі плете вінки.

 

О, не дивуйсь, що стільки зір на небі,

Що ночі так прозора срібна мла,-

Ця ніч ясна убралася для тебе,

Для тебе й срібло розлила.

 

І тільки ти в кімнату підеш з ганку,

Погасне тихо й журно свято скрізь,

А хмарна ніч проплаче аж до ранку

Дощем рясним невтішних сліз...

 

1904

 

ЧАРИ НОЧІ

 

 

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її,-

Знов молодість не буде!

 

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

 

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе -

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

 

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмілій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

 

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

 

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п’яні.

 

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла,-

Гори! Життя - єдина мить,

Для смерті ж - вічність ціла.

 

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

 

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

 

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люде,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

 

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас - боги скупі,

Над нас - глухі й нечулі…»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Сміються, плачуть солов’ї