Олександр Олесь - Із збірки "Цвіте трояндами", Олександр Олесь

 

Олесь О.

 

 

Із збірки

«ЦВІТЕ ТРОЯНДАМИ»

 

I

 

 

Ми далі йшли без стежки, без надії…

Ми тільки бачили туман,

Що розливавсь, як океан...

Здавалось - скрізь граніт сіріє...

Лиш маком цвів наш слід від ран.

 

Куди ми йшли - уже й самі не знали:

Погасла нам зоря-мета...

Не рік - минули вже літа!

Були живі ще ідеали,

Та кров՚ю вже й вони стікали.

 

Стрівались люде нам чужі, незнані

І обкидали сміхом нас,

Каміннями гірких образ...

І ми, ненавиджені, гнані,

Кляли себе і дні останні.

 

І далі йшли, обідрані, розбуті,

З лахміття ставили шатри,

Тепла і знизу, і згори

Багато зим уже позбуті...

Нас гріли бурі і вітри.

 

Що там - в землі святій - не знали,

Ані привіту, ні листа:

Там скуті руки і уста...

А тут могили ми копали

І їх лишали без хреста.

 

II

 

 

Настане ніч... Затихне місто,

Душа скривавлена засне,

І дійсність-відьма задрімає

І випустить горлянку з рук.

 

Прокинешся - здригне і відьма,

Як яструб, встромить кігті знов

В запалі груди, в серце, мозок

І знову дихати не дасть.

 

А сон летить, про щось шепоче

І пісню почина свою,

Якусь знайому, рідну пісню,

Що наче я в дитинстві чув.

 

Ах, це вона, кохана пісня...

І як її забуть я зміг?!

Це ж пісня Матері моєї,

Над ліжком співана моїм.

 

І чар її дрімоту навіває,

Стиха поволі в серці біль,

Безвладно стулюються вії...

Куняє й відьма... мить - і спить...

 

Ось вже на крилах сну лечу я,

Перелетів річки, поля,

Перелетів краї, кордони,

Став хлопчиком в своїм степу.

 

Шумить навколо буйне море,

І я по плечі в нім стою...

І як мене зелені хвилі

Не втягнуть в себе, не заллють?!

 

Чи, може, це стара бабуся

Мені розказує про час,

Коли на всій землі безмежній

Шумів зелений океан?

 

«А хто створив його, бабусю?

Це все, що бачу навкруги?»

Бабуся здвигує плечима:

«Вже сам відчуй!.. Ніхто не зна».

 

Ось зайчик вибіг! Став на лапки,

На мить, здивований, завмер.

І враз тікати!.. Я погнався,

Заплутався в траві і впав...

 

Прокинувсь: відьма надо мною,

Здригнула, руки простягла

І пазурі впиває в мене...

Кричати хочу - крик німий!..

 

І враз збагнув: я на чужині...

І досі?!. Боже, Боже мій!

В руках у відьми жмут волосся

Мого вже сивого... О Бож...

 

III

 

 

І знову, голову схиливши,

Іду в тумані без дороги...

Іду поодаль, сам... Так краще:

Ніхто мене вже не розрадить,

І я не маю слів утіхи.

 

Іду, аж поки сили стане,

А упаду, засну, забудусь -

І знову сон солодкий, любий

Почне мені віки вже снитись.

 

Сніги мій труп холодний вкриють

І стануть гріти мої груди:

Сніги холодні на чужині

Вигнанця більш, як люде, гріють...

 

IV

 

 

Йдемо вперед! Бадьорі ми,

Не боїмось ні бур, ні грому,

Ні піни лютої зими:

Іти так радісно додому!

 

Ми цілу землю обійшли,

Але не трапили... Нічого!

Так легко збитись серед мли,

Так легко стратити дорогу!

 

Спитати ні в кого... Чужі

Чомусь прикинулись глухими...

Немає доброї душі

І серця чулого між ними.

 

Ми звикли... Має прапор наш,

Побитий бурями-вітрами...

Кобзарю, друже наш, розваж!

Але й кобзар зійшов сльозами:

 

V

 

 

«Не журіться, любі браття,

Є країна чарівна:

Наше рідне Закарпаття,

Наша вбога сторона.

 

Доли, гори, полонини,

Стайні, вівці, вівчарі...

Там, на горах, щохвилини

Світять ватри - вівтарі.

 

А на них складають жертви:

Наші землі, сльози й кров,

І із них в пустелі мертвій

Сходить наша воля знов».

 

VI

 

 

Ой коли ж той листок та розвинеться,-

Хто вгадає із нас, не помилиться?!

І чи буйні вітри в цю негодоньку

Не зламають стеблині головоньку.

Скільки віку мине, скільки ждатимем,

Чи в землі у чужій уже спатимем...

 

Та раніш, як в борні ми загинемо,

Міць, ввесь жар свого серця ми кинемо,

Щоб стебло налилось повним колосом,

Щоб ввесь світ закричав зойком-голосом,

Що нам кривда страшна заподіяна,

Що святая святих в нас осміяна.

 

VII

 

 

І далі, далі все ми йшли

Серед туману, серед мли,

І враз повіяв буревій

Весною згублених надій.

 

Збудилось щось живе в серцях...

Заблисли сльози на очах...

Спинився я... Дивлюсь набік

І сльози бачу у калік.

 

Що сталось? Кажуть: «Угорі

Проміння сонця чи зорі».

Ждемо. Надходить безліч їх,

І сльози світяться у всіх.

 

І віддих рідної землі

Почули ми - старі й малі...

І всі ми впали на коліна:

Невже воскресла Україна!?

 

VIII

 

 

«Воскресла, воскресла!» - всі дзвони