Леся Українка - Драматичні твори, Леся Українка

style="">Ні, не за їх!

 

Месія

То нащо проливати

даремне кров?

 

Міріам

А може, недаремне?

А може, кров’ю викупить я зможу…

 

Месія

Кров без любові викупить не може.

 

Міріам

Якби ти хтів прийнять від мене викуп,

щоб не лилась твоя святая кров!

 

Месія

Ти хочеш викупить мене?

 

Міріам потакує мовчки головою.

 

Месія

Даремне!

 

Міріам

Нехай даремне! Та позволь загинуть

хоч не за тебе, то з тобою вкупі!

 

Месія

Ваалові дають даремні жертви, 3

я ж не приймаю їх.

 

Міріам

Месіє!

 

Месія

Ні, для тебе

я не Месія. Ти мене не знаєш.

(Відходить.)

 

Міріам зостається в пустині сама.

II

 

 

Гефсіманський сад. Дванадцять учеників сплять непробудним сном. Месія молиться. Міріам нишком крадеться попід садовим муром, стає в найглибшій тіні, звідки їй видко Месію в місячному світлі.

 

 

Месія

(до учеників)

Спите? Не спіть! Моя душа сумна до смерті…

 

Ученики не озиваються, сплять.

 

Міріам

(до себе)

Боже! знов він одинокий,

ще гірше, ніж в пустині! Сії люди

твердіші від каміння… Он отам

лежить той ученик, що - люди кажуть -

учителю з усіх їх найдорожчий,

а спить він, як і всі,- твердіше, може,

бо наймолодший… Я одна не сплю,

я вкупі з ним страждаю, тут же, поруч,

та я німа, як мур оцей, не видна,

як сяя тінь, так, мов я не людина,

так, наче в мене і душі нема…

Я приступлю до нього…

(Вихиляється трохи з тіні, але знов ховається.)

Ні, не смію…

Він знову скаже, як тоді сказав:

«Яке тобі до мене діло, жінко?»

Що ж я йому скажу? Моя душа

тепер чорніша. Я тепер не тільки

до ворогів його ненависть маю,

але й до друзів. О, до сих ще більшу!

Ви, сонне кодло! Світло опівночі

не будить вас? Вам заграва кривава

очей лінивих не здола розплющить?

Бодай вам вічний сон наліг на груди

і зморою душив вас без кінця!

Мені сто раз від вас миліші гади,

бо в них таки, либонь, тепліша кров.

(З відразою одвертається від сонного товариства. Дивиться на Месію, прислухається.)

Про що він молиться?

 

Месія

(впівголоса)

Нехай мине

ся чаша…

 

Міріам

Саваоф! 4 чи й ся молитва

в сю ніч твого престолу не досягне?

Вовкам даси ти на поталу сина?

 

Месія

Але хай буде так, як ти бажаєш,

а не як я…

 

Міріам

Сам Вельзевул, напевне,

почув би милосердя.

 

Месія

(до учеників)

Ви спите?

Не спіть! моя душа смутна до смерті!

 

Міріам

Каміння у пустині відкликалось

потрійною луною, але сі

не обізвуться, ні, дарма надія!

Я обізвусь… Який злий дух тримає

мої слова? Учителю! Єдиний!

О світочу моїх очей! Невже ти

не бачиш, як я гину тут від туги,

від болю, від тривоги? І нічим,

нічим потішити тебе не можу!

…Я обізвусь… Ні, голосу не стане.

Коли ж і стане, дико забринить,

немов шакала голос опівночі,

бо туга стиснула за серце… Я не можу,

не можу бачити сього! Прощай!..

Ох, Міріам, ти проклята від бога!

(Так само незамітно для Месії, але швидко вибігає з саду.)

 

III

 

 

На Голгофі. Ніч. Три хрести з розп’ятими, вже мертвими. Віддалік варта, інших людей нема, тільки Міріам сама під хрестом Месії.

 

 

Міріам

Він їм простив. Він їм усім простив.

Вони те чули і на віки вічні

його слова потіхою їм будуть.

А тільки я не прощена зосталась,

бо я не можу їм простить за нього.

Я всіх і все ненавиджу за нього:

і ворогів, і друзів, і юрбу,

отой народ безглуздий, що кричав:

«Розпни його, розпни!» - і той закон

людський, що допустив невинно згинуть,

і той закон небесний, що за гріх

безумних поколіннів вимагає

страждання, крові й смерті соромної

того, хто всіх любив і всім прощав.

Умер він, зраджений землею й небом,

як завжди, одинокий. А тепер

я тут сиджу, як завжди, одинока,

даремні сльози ллю і проклинаю

все те, що він любив, і з кожним словом

все більш надію трачу на рятунок.

І вічно, вічно буду одинока

на сьому і на тому світі. Так,

ніколи не скінчиться темна туга

і вічно буде жаль палити серце.

Тут завтра прийдуть ті прихильні друзі,

що тричі одрікалися від нього,

і та родина, що ніколи в ньому

не бачила пророка; прийдуть, здіймуть

його з хреста,- бо вже ж він неживий

і більше мучитись за них не може,-

покроплять млявими слізьми й лагідно

спов’ють у хусти, понесуть покірно

під наглядом ворожих вояків,

сховають у печері й розійдуться.

А може, потім зійдуться докупи

тепленьким словом згадувать про того,

про кого за життя так мало дбали!

Ох, як би я тепер хотіла кинуть

отрутними словами їм в обличчя,

немов гарячим приском! Хай би очі

їм випекло, ті очі безсоромні,

що сміли тут дивитися на муку

того, чийого всі не варт мізинця!

Я знаю, що якби з’явилась я,

ненавистю спотворена в обличчі,

вони жахнулись