Леся Українка - У пущі, Леся Українка

хай буде».

 

Деві

Хист?

 

Річард

Ну так, скульптура, музика, малярство…

 

Деві

Я розумію. Хто ж се так казав?

 

Річард

Та се було таке собі прислів’я

в Венеції у скульпторськім гурті,

де й я прийнятий був.

 

Деві

От, певне, дядьку,

там весело жилось!

 

Річард

Так, так, мій хлопче…

 

Деві

І як ти міг покинути той гурт?

 

Річард

А хто ж би визволив з біди без мене

і хто ж би годував у сьому краю

твою бабуню, й маму, і тебе?

 

Деві

Я й сам собі як-небудь дав би раду.

 

Річард

Отак, як батько твій?

 

Деві

Ой татко, татко!

Скажи, за що вони його забили?

 

Річард

За книжку.

 

Деві

Що ж в тій книжці?

 

Річард

Там писав він,

що образів не треба поважати,

що англіканська церква 6 нечестива…

 

Деві

Але ж се правда! То ж бабуня каже,

що і в Святім письмі виходить так!

 

Річард

Ти думаєш, за правду не карають?

Деві з фігуркою в руках мовчки задумався.

 

Дженні Кембль

(молоденька дівчина в дуже простому вбранні. Ввіходить і спиняється на порозі)

Ах, вибачайте! Ви самі?..

 

Річард

Будь ласка!

Матуся й Бела хутко прийдуть, панно.

Дженні стоїть, мне рубчик з фартушка, засоромлена, але не йде з дверей.

 

Деві

(дивиться на фігурку, що в руках, потім на Дженні)

Дивіться, панно Дженні, ваш портрет!

 

Дженні

Де?

(Поступає вперед.)

 

Деві

Ось!

 

Дженні

(удає, ніби не бачить подібності)

Який там мій портрет? Убрана,

немов принцеса.

 

Річард

Та хіба ж убрання

найперша річ? І ви б могли убратись

принцесою.

 

Дженні

Та де вже там мені!..

Я проста дівчина…

 

Річард

Повірте, панно,

ніхто б не здивувавсь, якби побачив

в такім убранні вас.

 

Дженні

О пане майстре,

ви звикли дамам править компліменти?

 

Річард

Чому гадаєте, що звик?

 

Дженні

Авжеж,

ви все були в блискучім товаристві,

часами й при дворі у короля.

 

Річард

У королівських малярів, скажіте!

 

Дженні

Однаково! До двору пишні дами

приходять і портрети замовляють…

 

Деві

Ет, що то! Якби ви коли почули,

як стане дядько правити про бали,

комедії та всякі маскаради,

що він набачив по світах. Ото

є що послухать!

 

Річард

Не плещи-бо, Деві!

 

Дженні

(до Деві)

Ти думаєш, що дядькові цікаво

оповідать для мене?

 

Річард

Панно Дженні,

аби я знав, що вам цікаво слухать…

 

Дженні

Людей бувалих кожен слухать радий.

 

Деві

Ох, дядьку, розкажи про карнавал

в тім місті на воді… Ну, як то зветься?

 

Річард

В Венеції?

 

Деві

Так! Так!

 

Дженні

Там, кажуть, гарно.

 

Річард

Царицею морей звуть теє місто,

а я б назвав колискою краси.

Коли, бувало, я в блакитні ночі

дививсь на теє мармурове місто,

мені здавалось, мов не руки людські

оті палаци білі мурували,

а що вони самі знялися з моря,

от, як встають сріблясті тумани…

 

Дженні слухає уважно, спершись на коминок. Річард задививсь на неї і спинивсь.

 

Деві

Ну, далі, дядьку! Що ж ти не говориш?

 

Річард

Дай ножика і дерева.

 

Деві

Навіщо?

 

Річард

Стругатиму - так розмовлять зручніше.

(Деві дає, Річард струже, поглядаючи на Дженні.)

…Бувало, мріють чорнії гондоли,

вітрилами срібляться кораблі,

од видноколу плинучи до міста,-

мені здавалось, мов таємні зорі

Венеції в дарунок посилають

найкращі мрії, а вона приймає

їх обережно і колише тихо,

тихесенько, щоб не сполохать їх…

(Дерево раптом ламається в нього в руках, він з досади кидає його в вогонь.)

Дай глини, Деві.

 

Деві

Простої тієї?

 

Річард

Та хоч тії.

Деві йде за двері і хутко вертається з глиною.

 

Річард

(говорить без Деві, потім, не спиняючи розповіді, бере глину і править далі, виліплюючи щось із глини)

Бувало, так і ранок

застане, як дивлюсь на чарівницю,

що люди звуть Венеція. Як тільки

ударить перший промінь сонця в мури,

вони спалахнуть золотим пожаром,

а море враз неначе засміється,

прокинувшись і вгледівши красу

цариці пишної. Найкраще бачить

її в той ранній час на сході сонця,

поки в ній люди ще не повставали,

а деякі ще тільки повкладались -

Венеція не любить спать вночі,-

в таку годину мармур оживає

і на будинках люд камінний статуй

немов якусь містерію вдає.

І міняться обличчя мармурові,

немов живі, під сонячним промінням.

Вродливий люд! Недарма прості люди

вигадують, що то русалки й нікси 7

із моря вирнули й зійшли на мури,

щоб глянути, чи дуже світ широкий,

та й так на гарне місто задивились,

що і незчулись, як сховався місяць…

Тут сонце стрелило промінням гострим,

і вмить русалки всі покам’яніли,

бо їм не вільно глянути на сонце.

 

Деві

Русалки справді в морі є?

 

Річард

Для того,