Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

Я чую, як вона вся тремтить, кинута отут, як форель на пісок, і чекає, немов повноти морської хвилі, синього плаща вершника. Свій заклик вона звертає до всієї ночі. Хоч хто почує його, відгукнеться. Але вона марно йтиме від плаща до плаща, бо вже немає чоловіка, який задовольнить її. Отак і берег, щоб освіжитися, кличе переливи морських хвиль, і хвилі вічно котяться одна за одною. І одна за одною опадають. Навіщо схвалювати переміну чоловіків: той, хто любить передусім наближення до любові, ніколи не знатиме зустрічі з нею…

Я рятую тільки ту жінку, яка може розвинутися і впорядкуватися навколо внутрішнього двору, так само як кедр виростає навколо своєї насінини і знаходить свій розквіт у власних межах. Я рятую ту, яка любить передусім не весну, а будову тієї квітки, в якій замкнена весна. Яка любить передусім не кохання, а конкретне обличчя, якого набуває те кохання.

Ось чому цю розпорошену у вечірніх сутінках дружину я або відкидаю, або збираю докупи. Я розміщаю навколо неї, неначе кордони, плиту, чайник і мідний позолочений таріль, щоб мало-помалу, завдяки цим предметам, вона побачила обличчя, яке можна впізнати, знайоме обличчя, усмішку, що належить до цього дому. Для неї це буде повільна поява Бога. Дитина тоді закричить, щоб її годували грудьми, вовна, яку треба чесати, спокушатиме пальці, а жарини вимагатимуть дмухнути на них. Відтоді вона буде полонянкою й буде готова служити. Адже я той, хто будує урну навколо пахощів, щоб зберегти їх. Я рутина, що виповнює плід. Я той, хто спонукає жінку набирати тіла та існувати, щоб згодом я дав Господу від її ім’я не кволе зітхання, розвіяне вітром, а щире завзяття, справжню ніжність, справжнє конкретне страждання…

Отак я ще довго міркував над сенсом миру. Мир породжують народжені немовлята, зібраний урожай, нарешті упорядкований дім. Він приходить із вічності, куди входять завершені речі. Мир повних клунь, заснулих овець, складеної білизни, мир єдиної досконалості, мир того, що стає даром Господу, якщо добре зроблене.

Адже мені здалося, що людина дуже схожа на цитадель. Вона руйнує мури, щоб утвердити свою свободу, і тоді це лише зруйнована, відкрита зорям свобода. Тоді починається страх, породжений небуттям. Нехай людина робить собі істину з запаху підпаленої лози, або вівці, готової до стрижки. Істина викопує себе так, як копають криницю. Погляд, розпорошившись, утрачає бачення Бога. Більше, ніж дружина-перелюбниця, відкрита обіцянкам ночі, про Бога знає мудрець, що зосередився і знає тільки тягар остриженої вовни.

Цитаделе, я збудую тебе в людському серці.

Адже я відкрив одну велику істину. Люди живуть у будинках, і сенс речей для них міняється залежно від сенсу дому. Шлях, ячмінне поле і вигин пагорба мають різне значення для людини залежно від того, становлять вони чи ні її маєток. Адже та строката матерія враз зосереджується й тисне мені на серце. Той, хто живе в царстві Господньому, і той, хто не живе в ньому, живуть у різних світах. Нехай невірні, що глузують із нас, помиляються, нехай вважають, ніби женуться за відчутними багатствами, коли насправді їх немає. Таж якщо вони бажають цю отару, то лише через гордість. А радощі, спричинені гордістю, не відчутні.

Отак і ті, хто вважає, ніби відкрив, поділивши, мою територію. «Тут є,- кажуть вони,- барани, кози, ячмінь, оселі та гори - а що там іще?» Вони бідні, бо більше вже нічого не мають. І мерзнуть. Я з’ясував, що вони схожі на того, хто розтинає труп. «Я,- запевняє він,- покажу, що таке життя серед білого дня: це тільки суміш кісток, крові, м’язів і внутрішніх органів». Натомість життя - це світло очей, яке вже не сяє в їхньому попелі. Адже моя територія - щось інше, ніж ці барани, ниви, оселі та гори, це те, що домінує над ними й пов’язує їх. Це батьківщина моєї любові. Й вони щасливі, якщо знають про це, бо живуть у моєму домі.

Обряди в часі - однаково, що оселі в просторі. Адже добре, коли час, що спливає, здається, не зуживає і не вбиває нас, мов жменьку піску, а завершує нас. Добре, коли час - будівництво. Отже, я йду від свята до свята, від роковин до роковин, від жнив до жнив, як ходив дитиною від зали нарад до зали відпочинку в батьковім палаці, де кожен крок мав свій сенс.

Я накинув свій закон, що є наче стінами та структурою моєї оселі. Нерозумний прийшов і каже мені: «Звільни нас від свого примусу, тоді ми станемо більші». Але я вже знав, що вони втратять передусім здатність пізнавати обличчя і, вже не люблячи його, здатність пізнавати самих себе, тож я вирішив усупереч їхній волі збагатити їх їхньою любов’ю. Бо вони запропонували мені, щоб гуляти з більшою невимушеністю, розвалити стіни палацу мого батька, де кожен крок мав свій сенс.

Палац був великою спорудою з крилом, передбаченим для жінок, і потаємним садом, де виспівував струмінь води. (Я звелів збудувати його, щоб він правив за серце в домі, до якого можна наближатися й від якого можна відходити. Щоб можна було зайти в той простір і вийти з нього. Бо інакше тебе не буде ніде. Бути вільним не означає не існувати.) Були там і комори, і стайні. Настала пора, коли спорожніли комори, не стало й духу живого в стайні. А батько був проти, якщо одні приміщення використовували для цілей інших приміщень. «Комора,- казав він,- передусім комора, і ти не живеш у домі, якщо не знаєш, де ти. Не має значення,- казав він далі,- якою мірою плідне використання. Людина - не худоба для відгодівлі, й любов для неї важить більше, ніж використання. Ти не можеш любити дому, що не має обличчя і де кроки не мають сенсу».

У палаці була зала, передбачена тільки для великих посольств, і її відкривали сонцю лише тоді, коли далекі вершники здіймали піщану куряву, а на обрії майоріли великі корогви, які вітер надував, мов вітрила. Зали навіть не відкривали, коли приїздили дрібні володарі, що не мали ніякого значення. Була ще й зала, де чинили правосуддя, і зала, куди забирали страчених. Була й порожня кімната, про яку ніхто не знав, для чого вона призначена, і вона, мабуть, не виконувала