Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

Ти думаєш, ніби тут спішить караван? Нехай мине двадцять сторіч - і прийди подивися!

Розчинені в часі й перетворені в пісок - отакими я сам побачив ті випиті дзеркалом примари, коли батько, щоб навчити мене, що таке смерть, посадив мене на круп і повіз.

- Тут,- сказав він,- була криниця.

У глибині однієї з тих вертикальних шахт,- таких глибоких, що в них не відбивалася жодна зоря,- навіть болото стало твердою корою і зоря, яка потрапила там у полон, погасла. Та, коли не світиться бодай одна зоря, цього досить, щоб розбити караван у дорозі з не меншою нещадністю, ніж унаслідок засідки.

Навколо вузького отвору, наче навколо перерваної пуповини, люди й тварини даремно збилися в купу, щоб отримати з черева землі воду своєї крові. Найдужчі робітники, опущені аж на дно тієї прірви, марно дряпали тверду кору. Караван, скидаючись на живцем пришпилену комаху, яка в смертних судомах розкидає навколо себе шовк, пилок і золото крил, теж був прибитий до землі єдиною пустою криницею й почав уже біліти в нерухомості роздертої упряжі, розірваних в’юків, розсипаних серед каміння діамантів і важких, напівзасипаних піском золотих зливків.

Поки я розглядав їх, батько заговорив:

- Ти знаєш що таке весільний бенкет, коли його вже покинули гості та молодята. Світанок показує все безладдя, яке вони лишили після себе. Розбиті джбани, перекинуті столи, погаслий жар - усе зберігає застиглий відбиток розгардіяшу. Але, дивлячись на такі сліди,- повчав мене батько,- ти нічого не дізнаєшся про любов.

Зважуючи й гортаючи сторінки Книги Пророка,- розповідав далі батько,- й прикипаючи очима до малюнку літер або золота мініатюр, неосвічений не помічає головного, що є не марним предметом, а божественною мудрістю. Отож головне у свічці - не восковий циліндр, що лишає сліди, а світло.

Сільські судді засудили одного разу молоду жінку, що скоїла якийсь злочин, і наказали їй скинути на сонці тонкі тілесні покриви, а потім просто прив’язали її до стовпа в пустелі.

- Я покажу тобі,- мовив батько,- до чого схильні люди.

І знову повіз мене з собою.

Поки ми їхали, над покараною жінкою минув уже цілий день, і сонце випило її теплу кров, слину і піт її пахвин. Випило в її очах воду сонця. Коли ми з батьком доїхали, настала ніч, а водночас і короткий перепочинок для бідолашної, ми дісталися краю забороненого плато, де вона вирізнялася, біла й гола, серед каміння, тендітніша за напоєну водою стебелинку, яку раптом припинили живити важкими водами, що творять у землі густу тишу, жінка ламала собі руки, мов лозина, вже тріснута у вогні, й благала в Бога ласки.

- Послухай її,- мовив батько,- вона відкрила головне…

Але я був ще дитина і боягуз:

- Може, вона страждає,- заперечив я батькові,- а може, й боїться…

- Вона вже проминула,- сказав батько,- і страждання, і страх, що є хворобами стайні, створеними для смиренних стад. Вона відкриває істину.

Я чув, як жінка плакала. Полонянка цієї ночі без меж, вона прикликала до себе лампу ввечері у своєму домі, кімнату, схожу на неї, й двері, що замикалися. Відкрита всьому всесвітові, що не показував свого обличчя, вона прикликала дитину, яку цілувала перед сном і яка зосереджувала в собі світ. Залежачи на цьому пустельному плато від ласки незнайомих перехожих, вона співала про кроки чоловіка, що дзвонить увечері на порозі, вони зустрічаються і він заспокоює її. Простерта в безмірності й уже не маючи ніякої опори, вона благала, щоб їй дали греблі, бо тільки вони забезпечують змогу існувати, мішок вовни, яку треба розчесати, миску, яку треба помити, одну конкретну миску, саме цю дитину, яку треба приспати, а не якусь іншу. Вона зверталася до вічності дому, вкрита разом з усім селом однією вечірньою молитвою.

Отже, з верхівки найвищої башти цитаделі я з’ясував, що нема чого нарікати ані на страждання, ані на смерть у Господньому лоні, ані на саму жалобу. Адже небіжчик, якщо його пам’ять шанують, має більшу присутність і могутність, ніж живий. Я зрозумів властивий людям страх і жалів людей.

Я вирішив зцілити людей.

Я мав жаль до самотнього чоловіка, що прокидається серед безмежної патріархальної ночі, вважає, що має захист під Господніми зорями, і одразу відчуває подорож.

Я заборонив розпитувати його, знаючи, що ніколи немає відповіді, яка заспокоює. Той, хто запитує, шукає передусім прірви.

Я засуджую неспокій, що спонукає злодіїв до злочину, бо навчився розуміти їх і знаю, що їх можна врятувати, лише врятувавши від їхньої нужди. Якщо вони гадають, ніби прагнуть золота інших, вони помиляються. Але золото блищить, наче зоря. Ця любов, що не знає про себе, звернена тільки до світла, яке вони не зловлять ніколи. Вони йдуть від відблиску до відблиску, крадучи непотрібне добро, мов божевільний, що, прагнучи схопити місяць, відбитий у чорній воді водойм, спускає воду. Йдуть і кидають у нетривалий вогонь оргій марний попіл украденого. Потім повертаються до своїх нічних осель, бліді, наче напередодні побачення, нерухомі від страху злякатися, уявляючи собі, ніби тут перебуває те, що коли-небудь задовольнить їх.

Цей чоловік, якщо я звільню його, й далі буде вірний своєму культові, й мої воїни, топчучи гілля, заскочать його завтра в садках інших людей, але сьогодні йому калататиме серце, й він вважатиме, ніби цієї ночі до нього прихилилася доля.

Звичайно, я прикрию їх спершу своєю любов’ю, знаючи, що вони мають більше завзяття, ніж чеснотливі у своїх крамничках. Але я будівник міст. Я вирішив закласти тут підвалини своєї цитаделі. Я стримую караван у дорозі. Він тільки зернинка на ложі вітру. Я опираюся вітру й закопую насіння, щоб тут розквітли кедри в ім’я слави Господньої.

Любов повинна знайти свій об’єкт. Я рятую тільки того, хто любить, хто є і кого можна наситити й задовольнити.

Ось чому я замикаю жінку в шлюбі й наказую каменувати дружину-перелюбницю. Звичайно, я розумію і її спрагу, і те, якої великої присутності вона вимагає. Я розумію її, бачу, коли вечір дозволяє дива, як вона спирається ліктями на терасі, замкнена зусібіч широким морем обрію й віддана,