Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

інші шукачі реліквій, пропонуючи купити на пам’ять про битву хрести, еполети, розтрощені кіраси, орли.

Осборн щедро винагородив сержанта, прощаючись із ним після оглядин арени останніх синових подвигів. Могилу сина він уже відвідав, тільки-но приїхавши до Брюсселя. Тіло Джорджа лежало на мальовничому Лекенському кла­довищі поблизу міста. Він колись побував на цьому кладо­вищі з веселою компанією і жартома сказав, що хотів би тут лежати після смерті. Там молодого офіцера й поховав приятель, у неосвяченому кутку, відділеному невисоким живоплотом від склепів, мавзолеїв, квіток і кущів, під якими спочивали католики. Старого Осборна образило те, що для його сина, англійського джентльмена, капітана анг­лійської армії, не знайшлося місця в землі, де ховали звичайних чужоземців. Хто скаже, скільки пихи ховається в наших найтепліших почуттях до ближніх і яка егоїстична наша любов! Старий Осборн не задумувався над суперечли­вою природою своїх почуттів і над тим, як боролися в ньому батьківська любов і самолюбство. Він твердо вірив, що всі його вчинки правильні, що за будь-яких обставин він повинен робити по-своєму, і, немов жало оси чи гадюки, його нищівна, отруйна ненависть вражала все, що стояло йому на заваді. Він пишався своєю ненавистю так само, як пишався всім, що було йому притаманне. Завжди мати слушність, завжди йти пробоєм, ніколи не сумніватися - хіба не з допомогою цих великих рис тупість керує світом?

Коли, повертаючись надвечір із Ватерлоо, містер Осборн наблизився до міської брами, назустріч йому трапився відкритий екіпаж, у якому сиділи дві жінки й чоловік; поряд їхав верхи офіцер. Осборн рвучко відхилився назад, і сержант вражено глянув на нього, віддаючи честь офіце­рові, що машинально відповів йому. То їхала Емілія з по­раненим хорунжим, а навпроти неї сиділа її віддана при­ятелька місіс О’Дауд. Так, то була Емілія, але зовсім не схожа на ту квітучу, гожу дівчину, яку знав Осборн! Вона зблідла і змарніла, її чудові каштанові коси були зачесані на рівний проділ і прикриті удовиним чепчиком - бідолашна жінка! Очі її дивилися кудись поперед себе, але нічого не бачили. Вона глянула на Осборна, коли їхні карети розминалися, проте не впізнала його. Він також не впізнав її, поки не підвів очей угору й не побачив Доббіна верхи на коні; аж тоді він збагнув, хто то. Він її не­навидів. Він навіть не знав, що так ненавидить цю жінку, поки не побачив її тут. Коли екіпаж проїхав, він витрі­щився на здивованого сержанта з такою відвертою люттю в очах, ніби хотів сказати: «Як ти смієш дивитися на мене? Прокляття на твою голову! Так, я її ненавиджу! Це вона розтоптала мої надії і мої гордощі!»

- Скажи тому негідникові, хай їде швидше! - сердито гукнув він служникові, що сидів на передку.

Та через хвилину позаду зацокотіли по бруківці копита, і Осборнову карету наздогнав Доббін. Його думки блукали десь-інде, коли вони зустрілися, і лише згодом він збаг­нув, що то був Осборн. Він обернувся, щоб поглянути, чи зустріч із свекром справила якесь враження на Емілію, але сердешна жінка й гадки не мала, хто її минув. Тоді Вільям, який щодня супроводив Емілію під час прогуля­нок, витяг годинника, вибачився, що має справу, про яку щойно-згадав, і завернув назад. Емілія й цього не помітила: погляд її був спрямований понад звичним краєвидом, на далекі ліси, куди від неї пішов Джордж.

- Містере Осборне, містере Осборне! - гукнув Доббін, під’їхавши до карети старого, й простяг руку.

Осборн навіть не подумав відповісти на вітання, тільки ще раз сердито гукнув служникові, щоб той підігнав візника.

Доббін сперся рукою на край карети й сказав:

- Я мушу поговорити з вами, сер, маю до вас доручення.

- Від тієї жінки? - люто запитав Осборн.

- Ні,- відповів Доббін,- від вашого сина.

Почувши це, Осборн відкинувся в куток карети, і Доббін, пропустивши її вперед, мовчки поїхав за нею через усе місто, аж до готелю, де зупинився Осборн. Там він піднявся слідом за Осборном до його кімнат. Джордж також часто бував тут: ці самі покої займали Кроулі, коли зупинялися в Брюсселі.

- Будь ласка, якщо ви маєте до мене доручення, капі­тане Доббіне, чи, вибачте, треба було сказати - майоре Доббіне, бо справжні герої загинули і ви зайняли їхнє місце...- мовив старий Осборн тим саркастичним тоном, до якого часом любив удаватися.

- Так, справжні герої загинули,- погодився Доббін,- і я хочу поговорити про одного з них.

- Тільки коротко, сер,- мовив Осборн і, вилаявшись про себе, похмуро глянув на гостя.

- Я прийшов до вас як найближчий його друг,- по­чав майор,- і виконавець його останньої волі. Він зро­бив духівницю перед початком бою. Ви уявляєте собі, які обмежені були його засоби і в якому скрутному становищі опинилася вдова?

- Я не знаю ніякої вдови, сер,- відповів Осборн.- Нехай вона повертається до свого батька.

Але гість вирішив не втрачати самовладання й повів далі, наче не почувши його слів.

- Чи ви знаєте, сер, що діється з місіс Осборн? Від удару, що спіткав її, вона мало не збожеволіла і ледве вижила. Ще не відомо, чи вона взагалі одужає. Хоч є така надія, і саме про неї я прийшов поговорити з вами. Вона скоро стане матір’ю. Чи ви проклянете дитину через батькові гріхи, чи пробачите їй задля бідолашного Джорджа?

Осборн виголосив бундючну промову, в якій самовихва­ляння чергувалося з прокльонами: він, по-перше, намагав­ся виправдати перед власним сумлінням свою поведінку, а по-друге, перебільшував синову неслухняність. Мовляв, жоден батько в Англії не ставився до свого сина так, як він, і це не завадило невдячному хлопцеві брутально пов­стати проти нього. Він загинув, навіть не визнавши своєї вини, то хай бере на себе наслідки своєї непокірності й ду­рості. А щодо самого містера Осборна, то він людина слова. Він заприсягся, що ніколи не визнає тієї жінки дружиною свого сина й ніколи не озветься до неї.

- Так і скажіть їй,- закінчив він з прокльоном.- Я не відступлюся від цього до самої смерті!

Отже, тут не було ніякої надії. Вдові доведеться жити на свої мізерні кошти й на ту допомогу, що їй дасть Джоз.

«Я б міг їй переказати ці слова, проте вона не зверне на них уваги»,- сумно зітхнув Доббін.

Думки бідолашної жінки, відколи сталося лихо, блукали десь-інде, і, пригнічена