Василь Дмитрович Слапчук - Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук

у золотiм волоссi i золота печаль у грудях. Не буде осенi нiколи. Лише коротка тiнь вiд лiта… I дiти не пiдуть до школи, i бiль забудеться болiти. у цьому свiтi все уже було задовго анiж починало бути чiпляюся зубами за стебло метеликом i каменем забутий чiпляюся зубами за травинку над головою розцвiтає мак i макiвки старої половинка на свiтi все було але не так не гасять щем спиртнi напої чим тiльки вже не убивав упасти б в небо головою щоб розкололась голова i загубитися в травi аби тебе любити звiдти та тiльки дощ у головi i вiтер Ще вчора я квiтки їв iз рук твоїх. Сьогоднi красень Київ тобi пiд ноги лiг. Упала ниць столиця, лежить, мов собача… I тiльки тiнь на лицях, i тiльки бiль в очах. Як лiсове озерце враз вигулькнув майдан. Пiд ноги впало серце, i покотивсь каштан. Думки волають хором, як веснянi коти… Це лиш уява хвора, це страх мiй покотивсь. Тебе вiтає Київ, у тебе рандеву… Ще вчора я квiтки їв, а нинi їм траву. Ти сьогоднi будеш синя, i тобi не буде меж, ти сьогоднi свого сина цiлувати не прийдеш. Я сьогоднi буду бiлим, в бiле вибiлю життя. Лише губи почорнiли - не цiлованi дитям. Не цiлований дочкою, синiй бiль i бiла синь… Доня сина заспокоїть, заспокоїть доню син. Заспiває синя птаха, голос бiлої зiйшов… Ми, обнявшись, йдем на плаху помирати за любов. Я дослухаюся ходи, я наслухаю кроки. Та тiльки дощ худий мене цiлує в око. Цiлує дощ у нiс, дощ слинить менi вухо. Та скiльки я не слухав - не чулося менi… Ти з’явишся без звуку - кульбабка золота - спочатку прийдуть руки, а потiм i уста. Коли мене цiлуєш, то трiо голубiв вклоняється тобi й спiває алiлуя. Люблю в тобi не жiнку, а дитину - маленьке диво з дитсадочка, люблю в тобi тебе i дочку, i голос твiй з бурштину. Тебе в тобi - немов зернят у колосi, як зiр на небi, як дерев у лiсi… Дитя, ти - найдорожче, найцiннiший - бурштин iз твого голосу. намальоване око клiпає упав навколiшки стiлець звелася тиша нанiвець вiн був калiкою жiнки iдуть на рiчку прати видзвонюють грудьми i спiдницями вiн був калiкою мiсцями а так хотiлось бути братом Це вишивання мукою, цi очi на фiранцi… Ну ось, вiн знову стукає, запрошує на танцi. За бiлою фiранкою, за голубою шибкою - вiн звечора i зранку вiн - чекає дощ зi скрипкою. Танцюємо до ранку, танцюємо до ночi… А вiтер дме в фiранку, у вишиванi очi. Я ще прийду. Мене не треба ждати. Прийду з дощем, але без грому. I тiльки дощ той знає точну дату, коли прийду до тебе, як додому. Я ще прийду. Але прийду не скоро, Як сповiдатись ходять грiшнi,- Коли твiй стiл письмовий пустить корiнь i визрiють на ньому вiршi. Я ще прийду. I ще не буде пiзно. Прибуду без твоєї згоди. Сумний i радiсний, я буду рiзний… Я ще прийду… Я вже приходив. Дивлюся на тебе. За однiєю щокою тримаю усмiх, за другою ховається пiсня. Подiлився б з тобою своїм настроєм, але ти не любиш цiлуватися, тому й пiсня моя сумна, як усмiх, а усмiх короткий, наче пiсня. Оце сиджу i дивлюся… Я нинi в траурi, я нинi плачу. Втрапляю в ауру, у пастку наче. Втрапляю серцем в петлю жалоби, в стiну твердечу втрапляю лобом. Чекаю суду й плачу печаллю за все, що буде й не буде далi. Мiзерна плата ця мука синя, я нинi плачу, я вию нинi. Смiюся смiхом, мiй смiх червоний. Лежу пiд снiгом… Цвiтуть пiони.
Я - твоє дзеркало
I Мов пiсню слухаю тебе й вивчаю. Моя ти Мекка, мiй Почаїв… Це - ти. Це - мiсяць жовтень. А це - грудень. Це - ти. Ще не моя. Але моєю будеш. II це Ти отут я буду жити отут радiтиму отут заллюсь печаллю отут пiзнаю щастя отут зустрiну сумнiв отут молитимусь отут ховатиму уста у час спочинку тiла вiд цiлункiв Говоримо про кохання як два фiлологи. Одного в щоку лизнуло доручучення, а в другого своя проблема на цю точку зору. Так зелено, так зелено менi, так зелено i так шалено!… Женеться на зеленому конi за мною бiль зелений. Зелений бiль, зелений i гiркий наздоганяє iменем Олени… Сьогоднi день i свiт менi такий, немов позичив очi в клена. Ти назвала мене малим, а коли я став малим, ти вiдiбрала у мене руку. прийшли думки i здерли з мене шкiру найменше винуватий телефон але i вiн не втiк вiд правосуддя худий стiлець рипить над вченням йоги аби постояти на стелi як нинi я стою а поряд сохне шкiра Жнива надiй: а може!… О Боже мiй! О Боже!… Зима очей, зимова iз уст тече розмова. Спини! Не смiй! Шалено: о Боже мiй! Олено!… I твоєму вiкну завше щось видається ким воно тiльки не було вранцi ранком за дня днем воно вiдчуло себе навiть тим кого ти кохаєш але нiколи вiкну не видасться що воно це я II стану вiкном у твоїй кiмнатi ти будеш дивитися крiзь мене i будеш бачити захiдне небо i все що за мною але не бачитимеш мене а менi ввижатиметься… Ти побачиш мене лише тодi коли мене не стане але в тебе ще залишаться дверi птахи скаламутили небо стоїть душа зi свiчкою в однiй сорочцi на якiй нi хрестика днi такi короткi що ти не встигаєш потелефонувати а я знайти опору для очей на пiдвiконнi мокрий чорний голуб задумався про смерть як день народження Молюсь на пензель Врубеля, На кiнчику якого - iм’я застигло нiмбом, молюся на iм’я, дивлюся у лице печалi, на лик святої чи грiшницi, зi святим iм’ям, в очах якої небо болю. Молюсь, як молиться язичник. Сумнів шашiль збирає родичiв святкувати хрестини чорна кiшка сповiщає про завтрашнiй вiтер де ще вчора пролягав мiсток нинi перекинута жердина в долонi б’ється рибина слизька вiд нежитi розчахнутих думок що вперто матерiалiзуються у ножицi Що вам сниться, Олено? Я сьогоднi з Вами на «Ви». Розстеляю кохання знамено у пiднiжжі сухої трави. Може, викроїте собi блузку, а як нi, то хоча б носовик… Я сьогоднi лiтав до Вас бузьком, Щоб торкнутись крилом голови. Я сьогоднi лiтав, але марно, так лiтають в криницю сторчма. Як спите, моя панно, коли сонця нема? Як живете, шляхетна дiвице? Як без мене Вам час тече? Як спите? Що Вам сниться? Кому дихаєте в плече? Здрастуй! За цим словом вчувається холодна вихованiсть кравецьких ножиць. Здрастуй!- стрiчаються над тарiлкою виделка з ножем. Здрастуй! Здрастуй! Здрастуй!- обмiнюються, дiткнувшись, два дроти пiд струмом. А я вiтаю Тебе словом округлим, як буханець хлiба, i м’яким, як зелена трава пiд щокою: Прощавай! Дивлюся на тебе через зелене скельце розбитої пляшки, так колись в дитинствi дививсь на сонце. Аби я не порiзався, Ти вiдбираєш у мене скельце. Ти надто доросла i заклопотана, щоб помiтити мої сльози, а я надто малий, щоб їх приховати, тим паче суперечити Твоїй рацiї. Ми вже не вийдемо разом мiж люди у чорних однаково вишитих Тобою сорочках, хоч для цього траплятиметься чимало нагод, але не знайдеться жодної можливостi, позаяк у тебе не буде мене, а в мене не буде дарованої Тобою сорочки, хоч вона й буде чорна. Я вчора вмер, а очi загорнув у жменю, аби не бачити, як тебе сховає вiтер в дуплi останньої верби, котра бiжить до залiзницi в обiйми потяга. Я був тим потягом. I був Тобою. А ти була днем мого народження. Я вчора вмер, я народивсь учора. ОСТАННІЙ ДОТИК КРОПИВИ
Втiкає лiто босонiж. Бiжу за лiтом. В однiй руцi у мене нiж, у другiй - квiти. За мною також хтось бiжить, а хто - не знаю. Так страшно вслiд менi кричить, наздоганяє. В однiй руцi у мене бiль, у другiй - радiсть, i я бiжу й кричу собi, як той, що ззаду. А вiн бiжить наперерiз, заходить збоку. В однiй руцi у мене