Василь Дмитрович Слапчук - Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук

class=stanza> То чорна ластiвка, то бiлий лебiдь, то дощ в очах, то дощ на небi, то диво-свiтло, то чудо-квiтка, то звiдусiль, а то нiзвiдки, то тихий смуток, то щира радiсть, то колiр квiтня, то листопаду, то запах лiсу, то запах поля, то голос скрипки, то голос долi… Твiй бiль вiзьму собi, вiзьму гiркi твої печалi, що мовчки у тобi кричали, вiзьму твiй хрест, вiзьму усi твої розп’яття, всi кари, що з небес, усi людськi прокляття - вiзьму на себе. Тобi зоставлю небо i лiтню зливу… Я залишу тобi тебе щасливу. Iз оберемком польових квiтiв ти простуєш до мене, хоч щойно вирушила у протилежний бiк, а час тягнеться так повiльно, що равлики перебiгають тобi дорогу - туди й назад - i не задихуються. Це - розлука. Наче мапу розгортаю зоряне небо, устами знаходжу сузiр’я Лебедя на твоїй лiвiй щоцi, зорi вiдбиваються на дiвочому тiлi золотими родимками, рахую їх, а щоб не збитися - цiлую кожну тричi. Над ранок згортаю небо у сувiй, ховаю пiд подушку на випадок розлуки, тодi я небо розгорну - i в ньому вiдiб’ються усi золотi родимки твого чистого тiла. Для людей близьких лишаю свої координати: шукайте мене в сузiр’ї Лебедя або нiде. Коли ти спиш, дихаючи у моє плече, два зайцi, подарованi менi твоєю подругою, ходять кiмнатою навшпиньки, тримаючи в переднiх лапах по морквинi, що нагадують менi два стручки червоного перцю, а тобi - два вогнегасники. Один заєць схожий на тебе, а другий спантеличений. До верхнє, нижнє до, нi крихти фальшi в синiй гамi… Сидить на плечах вiчний дощ, а мокре небо - пiд ногами. Пташа на синьому сiрiє, покоси струменiв, стерня… Я дощ у пазусi зiгрiю й погладжу, наче кошеня. Дотримуюсь звичаїв, та не вiрю в прикмети. Коли поспiшав до тебе, дорогу менi перейшла жiнка з порожнiми очима. Спиняюся, вагаючись: попрошкувати в завтра, чи повернутися у вчора? Сьогоднi ти не чекатимеш, а мене не буде вдома. I ти приходиш - нетутешня, немов з небес або з iкони, кладеш у рот менi черешнi - холоднi гранули червонi, цiлуєш у вуста зеленi, лiкуючи вiд всього свiту… Гукаю подумки: - Олено!… Уголос кличу: - Серафiто!… I ти приходиш, ти приходиш!… Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу… Зi схованим в волоссi нiмбом… i не зникала нiби. Усе не так. Не так. I все. Душа полощеться на вiтрi така блiда, аж бiла, така безформна, що аж шкода - така нiкчемна. Усе не так. Так не буває. Буває лиш нiяк. Задумавшись про щось, вiд мене сховане, заглиблена сама у себе, не помiчаючи, що робиш - пiдсвiдомо - виводиш пальчиком на вогкiй шибцi, за якою нiч збиває жовтi грушi; на синьому пiску, що взимку стане снiгом; на полiрованiй поверхнi столу, пiд яким ми не ходили пiшки, за руки взявшись - малюєш викрiйку, аби за нею мiг витяти з душi для себе спокiй, який врятує вiд думок про те, як не буває. Лiворуч сонце, справа мiсяць, в зенiтi бриль з соломи. Лiтає ангел над Полiссям, у небi крила ломить. Лiтає ангел небом, наче самотнiй чорний бусол, то заспiває, то заплаче, то мрiє про бабусю - у зморшках лагiдне обличчя,- що прийме на гостину з словами: «Ти ж моя дитино!…» - i поцiлує тричi. Спiває ангел, плаче жiнка, котра не жiнка ще - дiвчатко. I вiрш болить на всю сторiнку, якiй нема кiнця й початку. Якогось дня менi конче захотiлося бути тобi потрiбним, як щось таке, без чого людина неспроможна жити, я прагнув стати: твоїм хлiбом, твоєю водою, твоїм повiтрям… Але виявилося, що я тобi непотрiбний. Непотрiбний, як небо, на яке забуваєш глянути; як зорi, яких не помiчаєш; як поезiя, з якої немає користi; як кохання, без якого можна чудово обiйтися… I я розгубився вiд щастя бути тобi непотрiбним. Я б розповiв тобi про те, як дрiбно тремтить автомат, вимовляючи слово «смерть». Але що я знаю про смерть?! Я тiльки й умiю вiдтворювати тремтiння… Я б розповiв тобi про те, де починається тиша i якого кольору голос у зозулi, про що мовчать риби i скiльки лiт жайворонковi… Я б назвав тобi iм’я квiтки, але що я знаю про життя?! Я тiльки тямлю в його iмiтацiї… Я б розповiв тобi, о котрiй годинi прилiтає ангел, i чим душа прив’язана до неба, хто вигадав метелика i як малювати самотнiсть… Але що я знаю про любов?! Я тiльки й умiю любити. Я б розповiв тобi про себе, але про себе я знаю значно менше, анiж про смерть, про життя i про любов, про них я не знаю нiчого. Я знаю тiльки тебе, а отже, я знаю все. Ти ховаєш руки за спиною, а я вiдгадую, у котрiй руцi моє серце, але кожен раз помиляюся. Пiсля закiнчення гри кладеш серце до фiлiжанки з-пiд чорної кави, i ми сiдаємо лузати гарбузове насiння. Фiлiжанка збентежена. Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка, дiвчина, що малює на власному колiнi вiкно, у яке стукають вiршi, котрi сходяться пiсля заходу сонця i приносять жарини обрiю та усi барви неба божевiльного художника, втiкає зi своєї кiмнати i стукає до мене. Я, затинаючись, говорю про кохання, щось банальне i до оскоми обридле (чула бо вiд багатьох i багато разiв), а дiвчина вивчає вчорашню газету. Я боюся самотностi, а вона боїться мишей. Однак те, що вона завiтала до мене, а не пiшла шукати кота, я розцiнюю, як взаємнiсть. Три квiтки, для яких ще не вигадав барви, але зримо уявляю форму пелюсток, i вирiзняю аромат з-помiж тисячi iнших запахiв, схованi у твоєму рукавi. У другому рукавi живе пташка, котра посмiхається очима i тримає в дзьобику два гнiздечка, наче терези. В якому рукавi схованi квiти? В якому рукавi живе пташка? Зав’яжи рукави на моїй шиї, аж поки не навчуся розрiзняти, де лiвий рукав, а де правий. На сьомому листочковi четвертого дерева, якщо йти вiд мене до тебе, наче на долонi можна прочитати наше майбутнє. Якби ми вмiли… Ми ж не знаємо, як читаються нашi власнi iмена, ми щойно навчилися вимовляти їх i кликати на iм’я одне одного. Радість Лежу горiлиць. Ти, перебiгши луг, одягаєшся в домашнє i на кухнi п’єш сiльське молоко з хлiбом, а надi мною жайворонки розбирають дах i стелю, на долiвцi виросла конюшина, намальованi квiти пахнуть, а рiй бджiл приносить золоту грушку в дарунок нашiй домiвцi вiд їхнього вулика. Ходiм. Ми вже зняли взуття, щоб жити навпаки. Ми залишаємо ключi, але берем з собою дверi. Ми збережемо ритуал приходу в дiм. Ми вже прийшли. Ходiмо далi разом. Усе - з нiчого, хоча болить, як справжнє. Не знаю, де любов, де гiлка яблунi. Не вмiю вiдрiзнити себе вiд тебе. Я тiльки й вiдаю, що грiх - це кара, а кара - грiх. I вiрю у нiщо. Я так i зробив. Кровi було небагато, але цiлком достатньо, щоб вимазати не тiльки пальцi, але й обличчя. Зате битого скла було всюди. Душа ходила боса, а я вiдчув потяг до малювання, Сюжети висмоктував iз мiзинця, видивляючись у розбите вiкно. Ти думаєш, щось змiнилось? Це був не я. Я ще не був. Чавив мiж пальцiв вишнi, як чавлять пальцi в дверях, i дякував усiм, хто шарпав клямку. В обiйми падав дощ зi стелi, вiрнiше, дощ iшов, а падав я i повз повз нього. Допоможи зiбратися з думками, згорни слова холодними руками, збери i викинь пiд черевики, як злу личину, нехай спочинуть. Чекання Годинник спить, йому наснилась гамiвна сорочка. Я долiлиць рахую пульс старiй зозулi. Повiсив серце в дверях замiсть дзвоника, воно мовчить. час для кохання час для справ час вибору можливiсть вибору передбачає його вiдсутнiсть а отже вибiр зроблено завчасу Це ангел сумнiвiв, це ангел розпачу, це… цей ангел мiй. З зимовим прiзвищем, з iм’ям, подiбним на ромашку, i з синiм вiршем п’є чорну каву. На кожен дотик ти реагуєш, мов їжак, бо ти i є їжак, маленький їжачок, колючками всередину. На кожен дотик, ба навiть на саме бажання дотику. Мене врятує не коса твоя, не очi… Вовком чую: мене нiхто вже не врятує, якщо я не врятуюсь сам. Мене врятують не уста твої, не руки…Чую, чую: мене врятує лише та, котра нiкого не рятує. Нi, то не осiнь. Сьогоднi осенi не буде. Солома золота