Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

як вона санкціонує репутацію учених, яких вважають класиками, або ще, як гадаю, традицію Церкви. Замість того, щоб вггановлювати правду, використовуючи посилання, Паск’є мав би зачекати, аби його самого визнали аутентичним ivkctom; поміщаючи примітки внизу сторінки, подаючи свої докази, як це роблять правники, він безтактно намагався схилити нащадків до консенсусу стосовно своєї праці. При подібній концепції історичної істини не можна вважати, що зневажена відмінність між первинними і вторинними джерелами, або ж, що її не знають і що її ще не відкрили: вона звичайнісінько собі ще не мас ні змісту, ні вжитку і, якби давнім історикам звернули увагу на їхню уявну забудькуватість, ті відповіли б, що не знають, що мають робити з тією відмінністю. Я не стверджую.

що воші не могли б помилятися, а лише те, ІЦО, оскільки їхня концепція істини не була нашою, така прогалина не могла б стати поясненням.

Якщо ми хочемо зрозуміти цю концепцію історії як традицію чи вульгату, то можемо порівняти її із вельми подібним способом друкування давніх авторів чи навіть “Думок” Паскаля заледве півтора століття тому. Те, що друкували, було прийнятим текстом, вульгатою; рукопис Паскаля був доступний кожному видавцеві, проте видавці не йшли знайомитись з ним у Королівській бібліотеці: передруковували традиційний текст. Видавці ж латинських і грецьких текстів зверталися до рукописів; однак, тим не менше, вони не встановлювали генеалогічне дерево цих копій, вони не прагнули будувати текст на повністю критичній основі і стираючи все до основи: вони брали “добрий рукопис”, відправляли його видавцеві і обмежувалися тим, що покращували в деталях традиційний текст, звертаючись до іншого рукопису, який воші переглянули чи відкрили; вони не переробляли текст, а лишень доповнювали або поліпшували вульгату.

Коли античні історики |юзповідають про Пелопоннеську війну чи легендарні століття най давнішої історії Риму, воші переписують одні одних. Річ не в тім, що вони до цього змушені браком інших джерел і аутентичних документів; адже ми самі, розпоряджаючись ще меншою кількістю документів, взагалі змушені покладатися на твердження цих істориків і не настільки їм віримо. Ми у них бачимо звичайні джерела, тоді як самі вони розглядали версію, передану їхніми попередниками, як традицію. Якщо б навіть вони могли це зробити, то вони ие намагалися б переробити цю традицію, а прагнули б лишень її покращити. Та й взагалі, у ті часи, коли вони мали в розпорядженні документи, вони не використали їх, або ж, якщо так і робили, то використали набагато менше, аніж ми б це зробили, і зовсім інакше.

Тіт Лівій та Діонісій Галікарнаський, отже, незворушно переповіли чотири похмурі століття первісної історії Риму, зібравши разом усе те, що стверджували їхні попередники, не запитували себе “чи це правда?”, а обмежилися тим, що вилучили усні подробиці, які видавалися їм неправдивими чи, радше, невірогідними і казковими; допускали, що попередник говорив правду. Хоча цей попе-рсдник і міг жити на кілька століть пізніше від тих подій, про які розповідав. Діонісій чи Тіт Лівій ніколи не ставили щодо нього питання, яке видається нам дуже щинтим: “Але звідки ж він усе знає?”. Можливо, вони допускали, що той попередник сам також мав попеі>ед-іпіків, перший з яких був сучасником тих подій? Абсолютно ні; воші знали чудово, що найдавніші історики Риму жили на чотири століття пізніше від Ромула, та й взагалі вони цим зовсім не турбувалися: такою була традиція, вона була істиною, ось і все. Якщо б вони дізналися, яким чином формувалася та перша традиція СГ|МїД перших істориків Риму, які джерела, легенди і спогади змішалися у її горні, вони побачили б тут лише передісторію традиції: вони не сприймали б її за більш аутентичний текст: матеріали традиції — це не сама традиція. Вона завжди виступає текстом, розповіддю, що викликає довір'я: історія народжується як традиція і не випливає із джерел; ми побачили, що, за твердженням І Іавсаігія, спогад про якусь епоху повністю губиться, якщо ті, що стоять близько до видатних діячів, занедбують розповіді про історію того часу; у передмові до своєї “Війни жидів” Йосиф вважає, що найбільшої похвали заслуговує той історик, який (юзповідає про події свого часу, розраховуючи на нащадків. У чому полягала більша заслуга написати якусь сучасну історію, аніж історію минулих століть? У тому, що минуле вже має своїх істориків, сучасна ж епоха чекає, щоб якийсь історик «творив собі історичне джерело і сформував традицію; бачимо, що давній історик не використовує джерела та документи: він сам є джерело і документ; чи, радше, історія не формується від джерел: вона полягає в тому, щоб відтворити те, що про неї говорили історики, при нот[)ебі виправляючи або доповнюючи те, про що вони нам повідомляють.

Інколи трапляється таке, що якийсь давній історик сповіщає, що його “авторитети” подають різні суперечливі погляди на якесь питання, буває навіть заявляє, що відмовляється пізнати, якою була істина щодо цього питання, настільки відрізняються різні версії. Але такі вияви критичного духу не складають апарат доказів і варіантів, який з’єднав би увесь його текст як, скажімо, апарат посилань, що заповнює нижню частину усіх иа-ших історичних сторінок: цс винятково місця безнадійні чи сумнівні, деталі, що викликають недовіру. Давній історик спочатку піриті», а сумніваггьсн лише стосовно тих деталей, яким він не може більше вірити.

Трапляється також, що історик цитус: певний документ, його нереписус: або ж опису* якийсь археологіч-ниіі об’єкт/ Він це робить або для того, щоб додати традиції якусь деталь або щоб проілюструвати свою розповідь і зробити відступ з почуття приязні до читача. На одній сторінці своєї IV книги Тіт Лівій робить дві речі водночас. Він запитує себе, чи Корнелій Косус, який вбив у поєдинку етруського короля Веєса, був трибуном, як це стверджували всі його органи влади, чи консулом, і він висловлюється за другу відповідь, оскільки у написі, зробленому на латах цього короля, які переможець Косус освячував в храмі, його названо консулом: “Я сам чув, — пише він, — як Августові, котрий заснував і відбудував усі храми, говорили, що, входячи у це зруйноване святилище, він прочитав слово консул, написане на лляних латах короля; отже, я вважав би майже святотатством відбирати Косусові та його трофеєві особисте свідчення самого імператора”. Тіт Лівій не шукав документів: він випадково знайшов один такий документ, чи радше він дістав свідчення імператора стосовно цього, і той документ є менше джеі)елом пізнання, як археологічною рідкістю та реліквією, в якій престиж суверена додається до престижу героя давніх часів. Часто історики минулих часів, та й нинішні теж цитують таким чином завжди видимі пам'ятники