Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

тривало добрих два тисячоліття; у книжці з історії, де істини християнської |и*лігіі і |и*альіюсті минулого підкріплюють одні ОДНИХ, у “Роздумах про нссччптіио історію” Боссюс використовує по свій лад міфологічну хронологію, уЗГОДЖСНу із сакральною хронологією від створення світу, і таким чином кін дістає змогу помістити в їхню епоху, “незадовго після Абімслсха", “славнозвісні битви Геракла, сина Лмфітріопа”7, і смерть “Сарпедона, сина Юпітера”. Що мав на гадці піископ з Мо у ту хвилину, коли писав про це? Що ми маємо на гадці, коли водночас віримо у речі супротивні, як це постійно робимо у політиці та стосовно психоаналізу?

Так само почуваються наші фольклористи перед скарбами легенд або Фрейд перед незв’язністю мови президента Шребера: що робити з цією масою нісенітниць? Як це все не повинно б мати сенсу, мотивації, функції чи принаймні структури? Питання про те, чи казки мають автентичний зміст, ніколи не ставиться позитивно: аби знати, чи Мілос існував, треба спочатку вирішити, чи міфи є лише порожніми казками, чи викривленою історією; жодна позитивістська критика не справляється із грою уяви та надприроднім8. Отже, як то можна перестати вірити в легенди? Яким чином перестали вірити в Тесея, засновника афінської демократії, в Ромула, засновника Риму, та в історичність перших віків римської історії? Яким чином перестали вірити у троянське походження монархії франків?

Щодо новітніх часів, ми усе тут бачимо чіткіше завдяки добрій книжці Жоржа Гюпперта про Етьєна Паск’є9. Така історія, якою ми її сьогодні розуміємо, народилася не тоді, коли була вигадана критика, бо вона такою була вже віддавна, але тоді, коли фах критика і фах історика стали чимось одним: “Історичні пошуки практикувалися упродовж цілих століть, не впливаючи поважним чином на сам спосіб писати історію; обидва види діяльності залишалися чужі один одному інколи навіть в голові однієї і тієї самої людніш”. Чи було так само в античності і чи існує якась найлегша дорога історичної правоти — єдина, однакова для усіх часів? За провідну нитку візьмемо ідею Л. Д. Момільяно10: “Сучасний метод історичного пошуку повністю ґрунтується на розрізненні первинних джерел та джерел із інших рук”. Не дуже певно ця думка відомого вченого є спра-недливою; я вважаю її навіть недоречною. Однак вона маг заслугу7 в тому, що поставила проблему методу, навіть якщо робить це з певною протидією і має для цього пий можливості. Пригадаймо собі Бофора чи Нібура, •ній скептицизм стосовно перших століть римської історії Грунтувався на відсутності джерел і документів, які відносилися б до тих віддалених часів чи принаймні знаходили б собі виправдання у такій відсутності11.

Історія наук не є історією поступового відкриття доб|юго методу і справжніх істин. Греки мають свою власну манеру вірити своїй міфології або бути скептиками, і ця манера лише штучно нагадує нашу. Вони також миють свою манеру писати історію, яка не є нашою манерою; ця манера Грунтується на нечітко вираженому припущенні, як-от різнипл між первинними джерелами і дже|)еламн з інших рук; далека від того, щоб ігнорувати як методично хибну, вона не має відношення до питання. Прикладом цього є Павсаній, який aajnyc ще й іншого, і ми будемо часто його цитувати.

Гой Павсаній зовсім не є тим ученим, якого можна недооцінювати і йому зовсім не віддають належне, коли пишуть, що його “Опис Еллади” спав Бадекером античної Греції. Павсаній рівний німецькому філологові чи ирхеологові великої епохи; для того, щоб описати пам’ятники і розповісти історію різних місцевостей Греції, він перерив бібліотеки, багато мандрував, набував знань, усе ґіпчив на власні очі12. Вій збирав живі голоси місцевих .іегспд із завзяттям нашого провінційного ерудита часів ІІаполеона III; його точність свідчень та широта інформації захоплюють рівно ж тс впевнений погляд (оглядаючи скульптури, встановлюючи їхній вік, Павсаній на-мчпвся датувати скульптуру за стилістичними критеріями). І врешті, Павсшіія настирливо переслідувала ду^іка про проблему міфу і, як ми побачимо дальше, він змагався із цією загадкою.

КОЛИ ІСТОРИЧНА ПРАВЛА БУЛА ТРАДИЦІЄЮ І ВУЛЬГАТОЮ

€ справедлива причина того, що античний історик рідко дас нам нагоду дізнатися, чи він розрізняє первинні джерела та інформацію із інших рук: античний історик не цитує свої джерела чи, радше, робить це зрідка, несистематично і зовсім не з тих міркувань, задля яких цитуємо їх ми. Отож, якщо будемо дошукуватися, що криється за мовчанкою і якщо будемо простувати за ниткою послідовностей, дістанемо цільну тканину: ми побачимо, що історія має лише спільну назву з тим поняттям історії, яке ми маємо. Не хочу казати, що вона була недосконала і мусила робити поступ, аби стати повністю Наукою, якою вона мала б бути віддавна: у своєму жанрі вона була так само завершена, як спосіб викликати до себе довір’я, як і наша журналістика, на яку вона дуже схожа. Ця “захована частина айсберга” того, чим колись була історія, є така велика, що... це вже не той самий айсберг.

Античний історик не “ставить приміток внизу сторінки”. Він хоче, щоб йому вірили на слово незалежно від того, чи веде власні пошуки, чи довіряється інформації з інших рук; хіба що хоче дістати славу, відкривши якогось малознаного автора, або намагається ощасливити якийсь рідкісний та цінний текст, що лише для нього є своєрідним пам’ятником, а не джерелом13. Найчастіше

Ю

І Іивсаній задовольняється тим, що говорить: “Я дізнався, що...” або ж: “як повідомляють мої інформатори...”; ці інформатори чи екзегети є писемними джерелами так само, як відомості, одержані з розповідей священиків чи місцевих ерудитів, яких він зустрічав під час своїх мандрівок14 . Це мовчання стосовно джерел перестає викликати цікавість і породило дослідження.

Повернемось, отже, до Етьєна Паск’є, чиї “Дослідження Франції” з’явилися 1560 р. Перш ніж надруку-ннти цей твір, розповідає нам Ж. Гюиперт15, Паск’є пустив свій рукопис поміж своїми приятелями; докір, який нони йому найчастіше висловлювали, стосувався його лвички подавати дуже часто посилання на джерела, які щггу вав; такий спосіб, зауважували йому, надто аж нагачу» “тінь школярства” і зовсім не доречний для історичного твору. Чи справді було так необхідно щоразу підтверджувати “свої слова якимсь давнім автором”? Якщо йшлося про те, аби надати своїй розповіді ваги та правдивості, час сам би про це подбав; в усякому разі твори оптичних учених не переобтяжувалися цитуванням, а upon; їхній авторитет із часом утвердився; нехай Паск’є дозволить часові самому схвалити його книжку!

Ці дивні рядки засвідчують, яка то безодня розділяє пашу концепцію історії від іншої концепції — концепції всіх істориків Античності, яка також була концепцією сучасників Паск’є. За цією концепцією історична істина була вульгатою, яку впродовж століть освячує угода учених; така угода санкціонує істину так само,