Артуро Перес-Реверте - Фалько

– Я заплатив п’ять тисяч.

Адмірал попрямував до шафи, вийняв альбом і сунув марку між сторінок.

– Запиши у список витрат.

– Уже записав… Що там з Аліканте?

Адмірал повільно зачинив шафу. Потім торкнувся кінчика носа, позирнув на мапу і знову потягнувся до носа.

– Маємо трохи часу. Принаймні кілька днів.

– Мені доведеться їхати туди?

– Так.

Дивно, що одне коротке слово містить стільки інформації, іронічно подумав Фалько. Перетин кордону, знайоме відчуття безпорадності на ворожій території, небезпека й страх. А ще можливі інші варіанти – в’язниця, тортури, смерть. Сірий світанок, постріл у потилицю біля стінки або в темному підвалі. Безіменний труп у канаві чи в братській могилі. Присиплють вапняком, та й годі. На мить він згадав жінку в купе і, сповнений фаталістичної покірності, зрозумів, що почав забувати її обличчя.

– Скористайся нагодою, – порадив адмірал. – Відпочинь.

– Коли ви розкажете мені про завдання?

– Цього разу ми інформуватимемо тебе поетапно. Перший етап – завтра вранці. Ти зустрінешся з людьми із СІРФ.

Збентежений, Фалько звів брови. Ця абревіатура розшифровувалася як Служба інформації і розслідувань Фаланги – воєнізована фашистська організація, до якої належали найбільш завзяті й фанатичні члени так званого Національного руху, очолюваного генералом Франко.

– До чого тут Фаланга?

– Спільні інтереси. Невдовзі дізнаєшся. О десятій нам призначено зустріч з Анхелем Луїсом Поведою. Так, із цією тварюкою. Не кривись, будь ласка.

Фалько змусив себе розслабити обличчя. Поведа був керівником СІРФ. Ветеран руху («стара сорочка»), жорстокий севільянець, який прославився в Андалусії в перші дні повстання, коли, виконуючи накази генерала Кейпо де Льяно, розстрілював профспілкових лідерів і шкільних учителів.

– Я гадав, що ми все вирішуємо самостійно. Ні від кого не залежимо.

– Ти помилився. Генералісимус особисто дав наказ. Ми готуватимемось до цієї операції разом із фалангістами. Крім того, нам допомагатимуть німці, і я молю Бога, щоб не втрутилися італійці. Нещодавно обговорював подробиці зі Шретером.

Фалько дивувався дедалі більше. Він не був знайомий з Гансом Шретером (якого жартівники-іспанці називали «сраним Хуаніто»), але знав, що той керував нацистською розвідкою в Іспанії і мав безпосередній доступ до адмірала Канаріса в Берліні. Уся франкістська штаб-квартира в Саламанці кишіла вітчизняними й іноземними агентами – паралельно з німецьким Абвером діяла італійська служба розвідки на додачу до численних іспанських спецслужб, які конкурували між собою і часто заважали одна одній – фалангісти з СІРФ, військово-морська розвідка, цивільна шпигунська мережа, таємна поліція та інші менш відомі організації. Що ж стосується очолюваної адміралом НІОС, вона підкорялася Генштабу, яким керував Ніколас Франко – брат каудильйо. Ця служба спеціалізувалася на впровадженні своїх агентів у республіканську зону, саботажі й ліквідації ворогів як в Іспанії, так і за її межами. До її складу входила особлива група – елітна й нечисленна, – де працював Лоренсо Фалько. На жаргоні спецслужб її називали «Група Брудних Справ».

– Сьогодні ввечері в казино відбудеться прийом на честь італійського посла. Співробітники посольства розмістяться на горішньому поверсі. Гостей буде багато. Раджу тобі прийти.

Фалько зміряв його уважним поглядом. Він знав, що начальник симпатизує йому. «Ти схожий на мого сина», – якось зізнався той. Однак розваги й світське життя підлеглих зовсім не цікавили його. Правильно зрозумівши цей погляд, адмірал відповів багатозначною в’їдливою посмішкою.

– Там буде Ганс Шретер… Ви зустрінетесь віч-на-віч. Поговорите кілька хвилин. Він хоче познайомитися з тобою, але так, щоб не привертати увагу. Без офіційних візитів та іншої бюрократії.

– Що я маю йому сказати?

– Нічого, – адмірал учергове висякався. – Йдеться про зустріч нижчого рівня. Помовчиш і дозволиш на себе подивитися. Не бовкни зайвого. Шретер спробує промацати ґрунт. Він чув про тебе, і йому кортить скласти власне враження.

– Ясно. Дивитися, слухати, мовчати.

– Точно… До речі, на прийом завітає ще один наш знайомий німець – Вольфґанґ Ленц.

– Представник компанії «Рейнметал»?

– Так. Гадаю, прийде з дружиною. Її звуть Ута. Чи Грета. Щось подібне. Якесь коротке ім’я. Може, Петра.

– Я її знаю.

Анітрохи не здивований, адмірал криво посміхнувся. Ці двоє надто добре вивчили одне одного.

– У біблійному сенсі?

– Ні. Формально. Торік зустрів її з чоловіком у Загребі, на званій вечері. Пам’ятаєте? Ви теж там були.

– Авжеж, пам’ятаю, – гримаса змінилася презирливим смішком. – Пухка білявка… з величезним вирізом на спині, що відкривав голу дупу. Повія, як і всі німкені. Дивно, що ти не погрався з такою корівкою.

Фалько ухильно усміхнувся, ніби вибачаючись.

– Я пасся на інших луках, адмірале.

– Розумію, – той розсіяно дивився на нього, думаючи про щось своє.– Хай там як, а зараз ці німці запрошені на прийом як почесні гості. Треба з’ясувати, чи можуть вони стати нам у пригоді.

– Це якось пов’язано з нашими справами в Аліканте?

Вказівний палець адмірала націлився на нього, мов ствол пістолета.

– Я жодного разу не згадав про Аліканте, хлопче. Второпав?

– Второпав.

Праве око набуло більш суворого, холодного виразу.

– Я нічого не казав ні про Аліканте, ні про будь-яке інше місце земної кулі.

– Анічогісінько.

– Годі прикидатися розумником. Вставай зі стільця і забирайся звідси. Побачимось завтра, за чверть до десятої, на вулиці Консуело. Маємо зустрітися з Поведою… Ще одне прохання. Одягни військову форму.

– Форму? Ви серйозно?

– Атож! Сподіваюсь, вона в тебе збереглася. Звісно, якщо її не зжерла міль.

Здивований, Фалько повільно звівся на ноги. Він не був військовим. Радше навпаки. У 1918 році його з ганьбою вигнали з Морської академії через скандальну інтрижку з дружиною викладача й бійку з ображеним рогоносцем, що зчинилася під час лекції про мінно-торпедне озброєння. Однак, коли спалахнула війна, адмірал роздобув для нього звання капітан-лейтенанта (тимчасово, в професійних цілях). У франкістській Іспанії галуни чи зірочки на вилогах були найефективнішим засобом впливу, ключем, що відмикав будь-які двері.

– Фалангісти обожнюють мундири, – мовив адмірал, коли Фалько вже виходив із кабінету. – Найкращий початок співпраці.

На порозі Фалько демонстративно виструнчився.

– Коли я носитиму форму, чи треба повсякчас казати «Слухаюсь, пане адмірале»?

– Іди до біса!

Овіяний пахощами лосьйону «Варон Денді», він зачесав волосся назад, намастив брильянтином і розділив на високий проділ, після чого заходився неквапливо поправляти накладні манжети та комір. Маніжка сяяла білизною, а чорні підтяжки надавали ідеальної форми штанам, що спадали на лискучі від лаку черевики. На якусь мить Лоренсо Фалько завмер перед дзеркалом, вивчаючи своє відображення. Результат його задовольнив: бездоганно поголений небезпечною бритвою; бакенбарди підстрижені саме так, як належить; сірі очі дивляться на світ із спокійною, іронічною печаллю. Одна жінка якось сказала (жінки вміють давати точні визначення), що він має очі хорошого хлопчика, чиї справи в школі йдуть кепсько.

В