Артуро Перес-Реверте - Фалько

реальності справи у нього йшли чудово, хоча іноді йому було вигідно приховувати це, особливо в жіночому товаристві. Фалько походив із пристойної андалузької родини, пов’язаної з виноробством, виноторгівлею й експортом вина до Англії. Засвоєні з дитинства манери й чудове виховання сталися йому в пригоді, коли безпутна юність, обірвана військова кар’єра й мандрівне авантюрне життя піддали випробуванням інші риси його характеру. Наразі йому було тридцять сім років, і він міг похвалитися насиченою біографією: Америка, Європа, Іспанія. Війна. Нічні поїзди, перетин кордонів під снігом і дощем, міжнародні готелі, темні непривітні вулиці, таємні обійми. Десь у закутках пам’яті свіжі спогади перемішувалися з тінями минулого, невиразними образами й дивними картинами, чию кількість він був би не проти збільшити. Життя нагадувало йому необмежений простір можливостей, величезні мисливські угіддя, доступ до яких мали найвідважніші обранці, здатні піти на ризик і беззаперечно сплатити рахунок, коли настане час вийти з гри. «Скільки я вам винен, офіціанте? Тримайте, решти не треба». Винагороди здобувають відразу. Що ж стосується жорстоких покарань, що, ймовірно, загрожували сміливцям, чекати на них залишалося довго. Для Фалько слова, як-от «Батьківщина», «кохання» чи «майбутнє», не мали жодного сенсу. Він навчився жити теперішнім днем. Бути вовком, що зачаївся в тіні. Жадібним і небезпечним.

Зав’язавши краватку-метелик, він одягнув чорний жилет і смокінг, пристебнув годинник на ланцюжок, поправив скріплені овальними срібними запонками манжети, що виступали з-за краю рукавів рівно на три сантиметри, після чого розсунув по кишенях предмети, акуратно розкладені на секретері: масивну срібну запальничку «Паркер Бікон», авторучку «Шифер Баланс» у зеленому нефритовому корпусі, олівець зі сталевим ковпачком, записник, флакончик із чотирма пігулками аспірину, гаманець із крокодилячої шкіри, де лежали двісті песет дрібними купюрами й кількома монетами – на чайові. Потім він витягнув двадцять сигарет «Players» із великої бляшанки – цю рідкісну марку привозили з Лісабону завдяки зв’язкам НІОС, – запхав їх в обидва відділення черепахового портсигара й сунув останній у праву кишеню смокінга. Ретельно обмацавши себе, щоб перевірити, чи нічого не забув, Фалько розвернувся до нічного столика, де лежав пістолет. То була його улюблена зброя, з якою він не розлучався з липня цього року. Напівавтоматичний браунінг FN 1910 року випуску – шестизарядний пістолет бельгійського виробництва, плаский, легкий, зручний у використанні, обладнаний трьома запобіжниками, здатний пустити дев’ятиміліметрову кулю зі швидкістю 299 метрів за секунду. Перш ніж прийняти ванну, Фалько приділив йому багато уваги: розібрав, ретельно почистив, намастив, упевнився, що поворотна пружина, розташована довкола ствола, функціонує нормально й без затримок. Зваживши браунінг на долоні, він переконався, що заряджена обойма на місці, а набійник порожній, загорнув його в хусточку й сховав за шафою. Не годиться йти озброєним на вечірку в казино, сказав він собі, хоча там не бракуватиме мундирів, портупей і пістолетів – країна переживає непрості часи.

Востаннє озирнувшись, Фалько підхопив пальто, білий шарф, м’який чорний капелюх, вимкнув світло й вийшов із номера. Прямуючи коридором, він жорстко посміхнувся, згадавши, що серб Гаврило Принцип, який застрелив ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєві й розв’язав Першу світову війну, користувався таким самим браунінгом 1910 року випуску. Окрім дорогого одягу, англійських сигарет, срібних і шкіряних виробів, пігулок від головного болю, авантюрного життя і вродливих жінок, Лоренсо Фалько полюбляв пікантні деталі. З перчинкою.

Коли Лоренсо Фалько увійшов до зали, військовий оркестр грав «Зітхання Іспанії»[2]. Критий внутрішній дворик казино, розташований у палаці ХVI століття, був залитий яскравим світлом, що суперечило принципам жорсткої економії, яких начебто дотримувалося франкістське керівництво. Як Фалько й очікував, він побачив чимало чоловіків у формі, перетягнутих ременями портупеях, в лискучих чоботах, із глянсовою кобурою, кокетливо пристебнутою до пояса. Більшість військових, завважив він, мали високі звання – від капітана і далі, і майже всі хизувалися емблемами генштабу чи інтендантської служби. Щоправда, вистачало й тих, хто носив на перев’язі руку, а на грудях – медалі, отримані за участь у нещодавніх запеклих боях під Мадридом, про які навперебій писали всі газети. Однак, попри численні нагадування, мундири й загальну патріотичну атмосферу, все це було безмежно далеким від війни. Світські дами – хоча й поводилися скромно, згідно з франкістськими нормами (вважалося, що жінки – ніжні створіння, віддані подруги бійців, наречені, дружини, матері), – були елегантно вбрані за стандартами популярних модних журналів, і деякі примудрялися успішно поєднувати нові ідеологічні настанови з жіночою привабливістю. Що ж стосується чоловіків, не всі носили мундири – подекуди виднілися більш-менш пристойні смокінги й багато темних костюмів, під якими можна було помітити чорні краватки й формені блакитні сорочки фалангістів. Було чутно гудіння голосів, офіціанти в білих жилетах обходили залу з тацями, вщент заставленими келихами. Шинквас був установлений трохи далі, навпроти оркестру. Ніхто не танцював. Фалько привітався з кількома знайомими, роззирнувся довкола й зупинився покурити біля широких парадних сходів, прикрашених жовто-червоним прапором, з якого франкісти зірвали пурпурову республіканську смугу, заволодівши цим трофеєм кілька тижнів тому.

– Привіт, Лоренсо! Як тебе сюди занесло? Я гадав, що ти за кордоном.

Відірвавшись від портсигара, Фалько звів очі. Біля нього зупинилися чоловік і жінка. Чоловік на ім’я Хайме Ґорґель був одягнений у військову форму з капітанськими зірочками на вилогах і піхотними емблемами на гімнастерці. Жінка – смаглява, струнка, незнайома – привертала увагу кашеміровою сріблястою сукнею. Дороге якісне вбрання, визначив Фалько. Чуття і досвід рідко підводили його.

– А я думав, що ти на фронті,– відповів він.

– Щойно приїхав звідти. – Офіцер вказав на скроню, де під намащеним брильянтином волоссям виднівся великий набряк. – Лікарі сказали, що у мене струс мозку.

– Нічого собі! Це серйозно?

– Ні. Зачепило рикошетом. На щастя, мій кашкет пом’якшив удар. Це сталося в Сомосьєррі. Мені дали тиждень відпустки на одужання. Післязавтра я повертаюсь на передову.

– Як справи у наших?

– Чудово. Ми за двадцять кілометрів від Мадрида й просуваємося вперед. Подейкують, що республіканський уряд покинув столицю і перебрався до Валенсії. Якщо нам пощастить, усе закінчиться на Різдво. Ти знайомий з Ческою, моєю своячкою?

Пахощі «Амока». Або «Божевілля Сходу», як їх називали журнали мод. Дорогі, вишукані парфуми, які було напрочуд важко знайти за нинішніх обставин. Фалько окинув жінку уважним поглядом: світлі очі, довгий ніс, ідеальні груди, пропорційне тіло. Таких панянок полюбляв малювати художник Ромеро де Торрес[3]. У ній відчувалося щось циганське, але це лише додавало шарму. Значно вродливіша за більшість. Вища категорія.

– Не мав такого задоволення.

– Лоренсо Фалько, мій давній шкільний друг. Ми кілька років вчилися разом у коледжі братів Марист,