Олександр Ірванець - Загальний аналіз (збірник)

– Так він же тих часів привіз тоді неміряно, цілих два мішка. З тими часами півгорода ходило. І ті три кіоска на базарі, які він січас держить, вони од тих часів началися. То разве ж мені жалко?

Марко здригнувся й обережно перевів погляд на свій годинник. «Casio» показував пів на третю. Ян, спершись на його плече, вже не тремтів, а сидів у якомусь закам'янінні. Марко майже силоміць розціпив другові зуби й улив туди кілька грам коньяку. Із того, що на Яновому горлі смикнувся борлак, було зрозуміло, що життя у його тілі ще жевріє. Марко обережно підніс пляшку до рота й відпив сам.

Тим часом Петрович, який, вийшовши на світло, виявився майором-зв'язківцем, товстим і лисим, подивився в бік Марка з Яном і неначе сам до себе, але досить голосно промовив:

– А в них же тут зараз єсть магазіни і кіоски еті, як їх… круглосуточні! Чуєш, Семенівна, а твій внук часом не таким кіоском завідує?

– Нє, він курточками і штанами торгує, – уже зовсім близько від нього відгукнулась Семенівна. – У нього вночі закрито.

– А-а-а, і то правда… – Петрович явно натрапив на близьку й важливу для себе тему. – Да й дєнєг цих совремєнних навряд лі в кого найдеш. Вони ж, родня, перед тим, як хоронить, усі кармани обшарять!..

Той, кого він називав Мироновичем, невисокий вузькоплечий мрець у мундирі невизначеного роду військ із погонами старшого лейтенанта, стоячи трохи віддалік, розвів руками й знизав плечима. Ці рухи вийшли досить дерев'яними, проте Петрович міняти тему не хотів.

– От у нас пару лєт назад тут виліз учасник Октябрьской революції. Йому в ноябрі положено, але він день перепутав чи, може, і нарошно. Воно ж приятніше весной вилізти. Так у нього, слиш, Миронич, у нього в подкладу піджака золоті царські п'ятьорки зашиті вказалися. Ото ми тогда погуляли!.. – замріяно вів своєї Петрович, помалу, крок за кроком, обережно наближаючись до лавки під ліхтарем. Марко притиснув Яна до себе, той від жаху опустив голову, дивлячись прямо під ноги, у темряву, ледь розбавлену блідим ліхтарним світлом.

Петрович якось боком, низько й дрібно переставляючи ноги, неначе на протезах, дибуляв у їхній бік. Ян застогнав, а Марко сховав пляшку з коньяком під куртку.

– От слиште, молодиє люді, – здалеку почав Петрович, метрів зо п'ять не дійшовши до них. – Скіко зараз бутилка водки стоїть? В етіх ваших нових деньгах?

Марко вичекав із півхвилини. Мрець зробив у їхньому напрямку ще зо три кроки, і не відповідати вже було неможливо. Намагаючись, щоб голос не тремтів, Марко прошепотів:

– Та гривень три-чотири…

– Е-е-е… Дорогувато… – Петрович був уже кроків за десять. – Прєжні рази були й по два, і по полтора гривні. Шо ж це такоє, шо всьо дорожає…

Марко з Яном мовчали. Петрович також зупинився й неначе замислився, розв'язуючи в голові якусь складну задачу. Потім зробив іще два-три дрібненьких кроки й почав своєю правицею чи то мацати, чи масувати груди ліворуч, там, де серце.

«Може, йому погано?» – Майнула думка в голові в Марка і тут-таки зникла, затулена іншою: «Але як це мерцеві може бути погано?» А Петрович тим часом поліз під вилогу кітеля й почав там незграбно нишпорити неслухняною правицею.

– Слушайте, молоді люди… – Він копирсався за пазухою, і Маркові робилося страшно від самої думки про те, що він зараз може звідти дістати. – А вот ви можете дать мені еті самі чотири-п'ять гривень… не за безплатно… а вот за ето, напрімєр.

Він витяг руку з-за пазухи – там не було нічого. Але він тією самою рукою зняв із грудей ордена Червоної Зірки й простягнув його Янові, водночас прикручуючи двома неслухняними пальцями на хвостик круглу металеву заглушку, яку, вочевидь, і відстібав так довго з другого боку свого кітеля.

– Орден. Він гораздо дороже стоїть.

Ян, немов загіпнотизований, дивився на п'ятикутну металеву пластину, укриту червоною емаллю, потім узяв її лівою рукою, обережно двома пальцями. У той самий час праву долоню він запустив у кишеню штанів і видобув звідти п'ятірку – ту саму, якою намагався розплатитися в барі і яку повернув йому владним жестом Марко.

– Ось. Візьміть.

Мрець простягнув свою всохлу долоню, і Ян поклав туди банкноту, швидко-швидко, ще й відсмикнувши свою руку, щоб часом не доторкнутись плоть до плоті. Петрович зауважив це й усміхнувся вузькими, майже нерухомими вустами:

– Не нада, не нада бояться…

Він заховав п'ятірку до кишені й, повільно розвернувшись, пошкандибав у глибину центральної алеї.

А мерців тим часом прибувало й прибувало, їхня багатоголоса розмова вже загортала в своє полотно увесь цвинтар.

– Смотрі-смотрі, Мантюк показався! Ах ти ж тля бандеровская! Ти ж первих два года войни в поліцаях служив ілі там в лесу сідел. А потом, когда наши прийшлі, так ти, как ні в чом не бивало, присоєдінілся! Ану спрячся назад, зараза, а то закопаєм второй раз!..

– О, Лазарь Мойсейович появився. Ти шо ж, за всю жизнь так вище майора й не дослужився? П'ята графа помішала?

Той, кого назвали Лазарем Мойсейовичем, виглядав іще майже живим: видно, його поховали нещодавно. Він мав пригнічений вираз обличчя зі стиснутими губами і великим, хоча й не гачкуватим носом. Майорський мундир сидів на ньому дещо недоладно, але він, обсмикнувши його й майже не обтріпуючись від налиплої землі, твердо попрямував алеєю, туди, де стояв генерал. Високо піднімаючи ноги, які майже не згиналися в колінах, Лазар Мойсейович відрапортував про своє прибуття, а потім, делікатно взявши генерала під лікоть, відвів його вбік, ближче до ліхтаря. Марко вслухався й почув досить гучне шамкотіння:

– Слиште, товаріщ генерал… Тут нада решить один вопрос. Я ж ето, недавно, так сказать, переход совершив.

– Што-што? – не зрозумів генерал.

– Ну, помер то єсть.

– А-а-а. Ну і што ж? – Генерал розмовляв неохоче, явно демонструючи бажання повернутись до своїх