Григор Угаров - Слідами вигнанця

фок-щогли озивалась тужливим стогоном марімба. Час від часу долинав тоненький верескливий голосок — то співав Домбо.
III

Щойно Гонсалві звівся на ноги й склав ножичок, як несподіваний поштовх струсонув корабель від киля до корми. Хлопець не втримавсь на ногах і горілиць упав на палубу. Сілва Порту покотився з канатів. Тріснула й повалилася фок-щогла. Після другого поштовху затріщало все судно й поламалася решта щогл. Палубою розгублено бігали матроси. Тривожно озвалася сурма. Гонсалві швидко схопився на ноги й мало не остовпів з переляку, йому здалося, що барка дуже накренилася ліворуч. З-під пошматованих вітрил і ламків щогл вискочив Домбо.

— Гамба! Гамба![10] — кричало негреня в смертельному жаху.

Гонсалві кинувся до нього.

— Не бійся, друже! Я тут! — спробував він утішити хлопчика, але новий, ще дужчий удар струснув усю барку. Величезна хвиля з лютим сичанням впала на Домба та Гонсалві. Вони насилу втримались і, ухопившися за руки, кинулися до корми…

Сілва Порту навпомацки шукав у темряві чобота.

Раптом він зачув якесь незвичайне гуготіння. Ніби потужний струмінь воді: під великим тиском бив у бляшану обшивку барки. Старий моряк стрепенувся й розглянувся навсебіч. По спині йому немов сипнуло морозом.

— Гонсалві! — гаркнув капітан.

Ніхто не відгукнувся. Старий напружено прислухавсь. Десь у нутрощах корабля неначе струмували потоки води.

— Гонсалві! — прохрипів капітан удруге, але голос його потонув у тривожному заклику сурми, скреготі щогл і рей, безперервному тупотінні на палубі, бряжчанні якогось ланцюга й шаленому ревищі хвиль.

Сілва Порту стояв, нахилившись і розчепіривши ноги. Від різкого пронизливого гуркоту йому лящало у вухах. Тремтіли руки. Широко розплющені очі нічого не бачили. Але гострий слух чітко розрізняв серед усього гамору безперервне дзижчання, яке долинало з чорного черева корабля.

Щось бубоніло й булькало, мовби то над кораблем шаленів ураган. Сілва Порту стояв скам'янілий, не в силі зрушити з місця, не здатний навіть кліпнути очима.

— Сілва Порту! Сілва Порту!

Хтось біг палубою з засвіченим смолоскипом і несамовито кричав.

Від цього крику капітан схаменувся.

— Соріні! — озвався він глухим тремтливим голосом.

— Сілва Порту, братику мій! — розпачливо простогнав боцман і безнадійно махнув рукою, мовляв, ось ми вже й наплавались. — Барка налетіла на підводний риф…

Сілва Порту суворо глянув на боцмана.

— Годі скиглити, боцмане! — гримнув він просто в обличчя Соріні, змахнув рукою, схопив смолоскип і наказав: — Приготувати рятувальні човни! — А тоді побіг до капітанського містка, віддаючи команди: — Без паніки! Ворушіться! Сілва Порту не дасть загинути жодній людині з його екіпажу! Шестеро в човен, тільки без багажу!

Боцман повторював ці накази у рупор.

— Не забудьте про Домба!

Одна за одною лунали короткі чіткі команди. Спокійний і впевнений капітанів голос зробив диво. Паніка поступилася місцем ладові й дисципліні. Чути було тільки тупіт чобіт на палубі. Матроси, тримаючи в руках засвічені смолоскипи, швидко й вправно виконували накази.

Капітан був на своєму посту!..

Крізь пошматовані вітрила зазирнуло жовтаве коло місяця. Сумно стирчали потрощені щогли. А смолоскипи неначе один по одному догоряли й гасли.

Сілва Порту, блідий, немов мрець, зціпивши зуби, вп'явшись пальцями в сиву бороду, нерухомо дивився, як судно помалу хилилося на лівий борт. У трюмах клекотіла вода. Барка стогнала, майже як людина. Старий моряк знав: порятунку немає. Тут буде могила його старого друга «Реженерадуша», який вірно служив йому цілих двадцять років.

Дві краплини заблищали в очах капітана, скотилися по щоках і сховались у бороді…

Бідолаха Сілва Порту! В цьому світі він не мав нічого, крім десятої пайки «Реженерадуша», старого торговельного корабля. Що залишить старий капітан своєму одинакові, який незабаром стане сиротою?.. Хоч у Португалії давно вийшла амністія колишньому повстанцеві, але що з того? Лісабонська фірма накине йому борги, й доведеться увесь вік ті борги виплачувати. А чим виплатиш отакий корабель?.. Сілва Порту добре знає вовчі закони комерсантів. Усю вину за катастрофу. вони складуть на капітана. А «справедливий» португальський суд також триматиме бік багатої фірми — це вже достеменно відомо.

Ні, не судилося-таки повернутися йому до рідної Албуфейри, до старої моряцької хатини діда й прадіда. Але ж і вони не всі вмирали вдома. Тож доведеться поділити їхню долю…

IV

Сілва Порту розчулився. В очах йому забриніли сльози. Люлька впала й розсипалась у темряві жменею іскор, але він не нахилився й не підняв її…

Раптом Сілва Порту згадав про Гонсалві й гукнув на нього. Але на кораблі вже не видно було ні душі. Вода заливала палубу. Сілва Порту сягнув рукою в бічну кишеню, намацав довгасту оксамитову калитку й поліз туди пучкою. Цю мить із пітьми виринуло дві постаті. Чотири дужих, мов обценьки, руки схопили його в оберемок і потягли. Він крутонувся що було сили, озирнувся й упізнав обох: Гонсалві й боцмана.

— Барка тоне, тату! — засапавшись, крикнув йому син у самісіньке вухо. — Екіпаж врятовано! Тільки-ти залишився! В капітанській шлюпці нас із боцманом двоє. Є місце й для тебе! Поспішай!

Старий засопів, відштовхнув боцмана, і в руках у сина лишився тільки шмат батькового одягу. Гонсалві знову хотів був ухопити батька, але Сілва Порту сердито турнув його.

— Не займай мене, Гонсалві! — суворо гукнув він, та голос йому від хвилювання тремтів. — Я останній зійду з корабля! Чекайте на мене в шлюпці!

— Що ти кажеш, Порту! — підступився боцман. — На кораблі не лишилося живої душі!

— То всіх урятовано? — поспитав капітан і. не чекаючи відповіді, додав: — Біжіть до човна! Я наздожену вас!

Потім, неначе для того, аби переконати сина й боцмана, що справді-таки збирається їх наздоганяти, спитав:

— А де човен?