Григор Угаров - Слідами вигнанця

березі океану. Здичавіле, мов звірятко, хлоп'я блукало джунглями, їло дикі плоди, спало в гілляччі на деревах. Спершу Домбо злякався білих людей, заверещав і почав прудко спинатися на дерево. Але Гонсалві зсадив його звідти й відніс на корабель. Дорогою хлоп'я пручалось, намагалось вкусити Гонсалві в руку й видертись на волю. Тільки коли Гонсалві пустив хлоп'я на палубу й нагодував, воно переконалося, що білі люди не збираються його вбивати.

Спершу Домбо тікав од матросів, ховався по закутках і звідти злякано глипав на всі боки очима. Лише як підходив Гонсалві і брав його за руку, Домбо довірливо йшов слідком за ним.

Кожна річ на кораблі дивувала й жахала малого. Попомучився Гонсалві, доки змусив його торкнутись вінчестера. Тремтячи всім тілом, Домбо нарешті доторкнувся пальцем до приклада — й ураз відсахнувсь, неначе впікся. А коли Гонсалві вистрілив з вінчестера в акулу, негреня пронизливо заверещало, впало долілиць на палубу й довго лежало, мов неживе.

Поступово між Домбом і Гонсалві виникла міцна дружба. Домбо виявивсь тямущий і меткий хлопчина, швидко оговтався серед білих і почав потроху розуміти їхню мову.

А згодом Гонсалві дещо довідався про життя негреняти. Вперше Домбо побачив білу людину, як батько татуював його. А татуюють негренят після семи великих дощів, тобто, коли дитині піде восьмий рік. Леопарди, як називав Домбо португальських колоністів, удерлись до лібати[7], коли після дощів уперше зійшов повний місяць. Вони заходилися стріляти в людей з «вогненних луків». Потім підпалили очеретяні хижки. А тоді похапали всіх чоловіків племені й закували в залізні кайдани.

Домбо на власні очі бачив, як один білий напасник розтрощив череп його матері, й вона впала на землю. Хлопчик плачучи метнувся до матері, але в обличчя йому блимнуло чорне око «вогненного лука». Домбо злякавсь, майнув чагарями у джунглі, сховавсь у сухому листі й звідти стежив за тим, що діється в лібаті. Над хатинами шугало в небо полум'я. Двоє білих схопили Домбового батька за допомогою ласо, неначе антилопу гну, й спробували скрутити мотузком, але батько був дужий і повалив з ніг одного напасника. Та другий ударив батька в живіт, і той упав у траву, перехнябившись навпіл. Тоді бранцеві накинули на шию зашморг і потягли кудись, мов дику антилопу…

Цілий місяць Домбо відмовлявся користуватись ложкою та виделкою і їв по-тубільному — шматочки м'яса брав просто пальцями, а юшку випивав з тарілки нахильці, як колись пив прохолодний сік кокосових горіхів.

Але далі так тривати не могло. Домбо був член екіпажу, й Сілва Порту наказав, аби хлопчина обідав разом з усіма матросами в кают-компанії. Гонсалві заходивсь навчати хлопчика гарних манер. За столом він сідав поруч негреняти, давав йому в руки ложку й показував, як нею орудувати. Розмовляли вони здебільша на мигах, але розуміли один одного добре.

Так поволеньки мале негреня оббувалося серед білих людей, призвичаювалось до корабельного ладу й з допомогою Гонсалві почало потроху виконувати деяку корисну роботу. І невдовзі Домбо став на кораблі юнгою.

Але вперше Домбо відчув себе по-справжньому щасливим, коли Гонсалві подарував йому спис, лук із стрілою та марімбу — однострунний негритянський музичний інструмент. Хлопчик ухопив марімбу, наче щось рідне й дороге, заверещав і заходився радісно стрибати навколо Гонсалві, ляскаючи себе руками по колінах. Звідтоді він ані на мить не розлучався з марімбою, луком і стрілою.

II

Сілва Порту опустив підзорну трубу, стурбовано почухав потилицю й, кульгаючи, зійшов з марсового містка[8]. Корабель заходив у Баб-ель-Мандеб — Протоку Сліз, як її називають моряки. Щойно тепер капітан помітив біля фок-щогли[9] сина з негреням. Домбо смикав пальцем струну марімби й мугикав якусь пісню, а Гонсалві, обхопивши коліна руками, замислено слухав його.

Капітан хвилину пристояв, посмоктуючи цибук люльки, а тоді всміхнувся в бороду й покульгав палубою далі. Дійшовши до котка линви, сів і покликав Гонсалві. Юнак моторно схопивсь на ноги й, стріпнувши довгим чубом, підбіг до батька. Сілва Порту мовчки дивився на енна. Останніми місяцями Гонсалві справді таки змужнів. Обличчя хлопцеве, просолене морськими вітрами, засмалене південним сонцем, пообросло кучерявими попелястими бакенбардами.

Капітан на превелику силу стяг чобіт і Закотив холошу на нозі, обмотаній брудним старим бинтом.

— Візьми-но! — простяг він синові маленький складаний ножик з перламутровою колодочкою. — Ріж мотузку.

Гонсалві трохи здивовано глипнув на старого. Перед ним сидів не той суворий і неприступний капітан Сілва Порту, чий погляд тримав у покорі екіпаж, а зовсім інша людина — батько.

— Загоїлася? — спитав Гонсалві.

— А що їй зробиться! Гоїться потроху. Але клятий бинт муляє — спасу нема! Скинь його!

Сілва Порту посмоктав люльку, примружився і випростав ногу. Гонсалві взяв ножик, клякнув на одне коліно й застромив палець під мотузочку, якою було перев'язано бинт. Сілва Порту сіпнувся.

— Ніколи не думав, що відбудуся самою тільки ранкою на нозі! — сказав він. — Порятував таки мене той чужинець! Тепер черга за мною. Сілва Порту повинен дотримати свого слова. Так, повинен! Досі все йде гаразд. Ось проминемо Суец, потім днів зо два постоїмо в Стамбулі, а там уже ввійдемо в Чорне море…

Гонсалві підвів на батька очі й похитав головою:

— Ти забуваєш, що там воюють. Після того, як ми знялися з Родосу, вибухнула російсько-турецька війна.

Сілва Порту не погодився:

— Війна закінчилась іще півроку тому. Так казали російські китобої в Мозамбіку. Соріні з ними розмовляв.

Гонсалві нахилився й почав розмотувати бинти. Сілва Порту відкинув ковпачок люльки, прим'яв пальцем тютюн і замислився.

Поночіло. Море тьмяно вилискувало, мов укрите латами. Над обрієм блимнула спочатку одна зірка, за нею друга, третя… Барку злегка колисало. Вітер дужчав і ляскав вітрилами. Хвилі чимраз шаленіше налітали на корпус барки й розбивались на молочно-білу піну. Море сердито гуркотіло.

Від