Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Ну звісно, зі мною можна так поводитись: я ж не якась там поважна особа!

— Внаслідок розслідування ми з’ясували, — веду я далі, — що сімдесят три відсотки невропатологів зіткнулися з хворобою у великих містах Сполучених Штатів і вона їх дуже стурбувала. Двоє з них — доктор Пірс із Лос-Анджелеса та доктор Сміт із Бостона — почали, як і я, вивчати сам вірус. Але поки що марно.

— Чому марно? — питає Метьюз якось обурено й здивовано водночас, і це видається мені трохи наївним. Мабуть, він гадає, що американська наука не знає поразок.

— Щодо мене особисто, то я взяв пункції з ураженого головного мозку й намагаюся виростити вірус.

Метьюз, який не почуває себе певним у цій галузі, мовчки дивиться на мене з-під кошлатих чорних брів, і я веду далі:

— Мета цього досліду — виокремити й визначити вірус. Але висівання досі не дало ніяких наслідків — очевидно, тому, що засіяне середовище не було адекватне.

Я замовкаю і дивлюсь на Метьюза. Він розуміє, наскільки серйозне те, що я сказав, і хоче поставити ще якесь запитання. Одначе, побоюючись виказати свою необізнаність, поводиться досить мудро: поважно підводить плечі та підборіддя з тим виглядом відповідальної особи, який, певне, й допоміг йому зробити політичну кар’єру. Потім усім тілом, так наче його шия вгвинчена в тулуб, повертається до Скелтона й питає:

— Містере Скелтон, чи не бажаєте поставити докторові Мартінеллі запитання?

Не знаю, на чому виростав Скелтон, але, звісно, тільки не на молоці людської доброти. Він мовчки дивиться на мене. На його маленькому обличчі морщиться жовтувата шкіра й вищирюються зуби. То посміхається обличчя мерця. Посмішка холодна. Я й собі дивлюся на нього. У Скелтона такі вузькі груди, що мимоволі запитуєш себе, як природі вдалося вкласти в них легені й серце. І тримається все це на самій злості. А які очі в цього чоловіка! Жовті, як у кота. Зі своєю шкірою він схожий на кам’яну статую. Скелтона всередині пече природна жовч, і він теж ненавидить мене. Його також обминули. Адже Скелтон обіймає таку посаду, що доручати мені місію мав би саме він, а не Кресбі. І тепер я переконуюсь, що він страшенно ображений і його вже мало цікавить моя розповідь про стан здоров’я народу в країні.

— Докторе Мартінеллі, — каже він слабким, надтріснутим, якимсь свистючим голосом, — я хотів би поставити вам кілька запитань. Сподіваюся, вони допоможуть скоротити вашу розповідь.

Цікаво! Я ще тільки почав, а моя розповідь уже видалась йому надто довгою.

— Судячи з ваших слів, — провадить Скелтон, — у Сполучених Штатах не пощастило виробити вакцину проти енцефаліту-шістнадцять.

— Ні в Сполученні Штатах, ні, наскільки нам відомо, за рубежем.

— А чи дають якийсь результат при лікуванні хворих на енцефаліт-шістнадцять випробувані терапевтичні засоби?

— Ні. Принаймні в тих випадках, коли ми їх застосовували.

— Чому ви робите це застереження?

— Інкубаційний період хвороби триває близько тижня. Протягом цього часу вона виявляє себе лише розладом центру природних потреб, зору, мови та руху. Але цей розлад зовсім незначний. Його не супроводжує гарячка, він не змушує хворого облишити звичну діяльність. Найчастіше хворий навіть не звертається до лікаря. А коли недуга виказує себе, то вже нічого не можна вдіяти!

— І як же вона себе виказує?

— Дуже жахливо. Хворий непритомніє і впадає у коматозний стан. До речі, саме на цій підставі ми дійшли висновку, що маємо справу з новою недугою. Жоден відомий вид енцефаліту не розвивається так блискавично.

— Скажіть, чи вдавалося зупинити розвиток хвороби антибіотиками або кортизоном у тих випадках, коли її починали лікувати відразу після появи незначного розладу, про який ви згадували?

— Наскільки нам відомо, ні.

— Ви можете допомогти хворому, коли він упадає в коматозний стан?

— Ні.

— Чи були випадки самоодужання?

— Якщо й були, то це ставалося до того, як хворий впадав у коматозний стан, і нам не доводилося вивчати таке одужання.

— Якщо я правильно зрозумів, в усіх випадках захворювання, які ви спостерігали самі або про які вам розповідали, наслідок завжди був летальний?

— Так.

Скелтон облизує губи й провадить:

— Як поширюється енцефаліт-шістнадцять?

— Хворий стає носієм вірусу вже з перших днів інкубаційного періоду. — Потім я додаю: — А що хворий навіть не підозрює, що заражений, і період інкубації триває тиждень, то за цей час він може заразити багато людей довкола.

Я знаю, навіщо це кажу. Преса ще не пише про енцефаліт-16. Їй навіть невідома назва, яку ми дали хворобі. І це мовчання мені здається згубним. Я хотів би, щоб уряд опублікував мою доповідну записку і якнайшвидше вжив необхідних профілактичних заходів. Уже цілком очевидно, що слід обмежити пересування людей, хоч би якої шкоди це завдало економіці, коли ми не хочемо, щоб пошесть розпливлася, як розпливається на воді олійна пляма.

— Я хотів би доповісти про один важливий факт, — веду далі я. — На перший погляд, захворювань ще не багато. Тисяча двісті сімдесят п’ять випадків за два місяці в такому величезному місті, як Нью-Йорк, — число нібито незначне. Хочу застерегти вас від такого оптимізму. Тривогу викликає не сама кількість захворювань, а її стрімке зростання в усіх містах, де проведено обстеження. Зростає вона скрізь з однаковою швидкістю, і слід побоюватися, що може спалахнути справжня епідемія.

Я сказав усе, як є. Я виклав свої думки з усією відповідальністю й аж тепер помітив, що мені таки пощастило пробити товсту стіну, яка відгороджувала від мене державного секретаря Метьюза. Хоч він і ховає очі під волохатими бровами, я помічаю в них певну стурбованість. Трохи перегодя Метьюз простягає вперед руки з розтуленими долонями, розводить їх і каже розгублено й водночас недовірливо: