Олесь Григорович Ільченко - Смертельний круїз

Під яскравим сонцем грайливі хвилі погойдували елегантні яхти на стоянках біля причалів. Дерев’яні й бетонні «морські красуні» здавалися білими мартинами, що на деякий час сіли відпочити на воду. Маленькі й великі, одно-, дво- і трищоглові, подібні до справжнісіньких океанських лайнерів, усі судна терпляче чекали виходу в море.

На одній із великих і, вочевидь, дорогих яхт під назвою «Наяда» («свіжий» напис так і сяяв на борту) кипіла підготовка до мандрівки. З берега не було чутно, які накази віддавав підопічним стрункий капітан Микола, але матроси — Михайло, Віктор і Григорій — вправно й швидко виконували якісь роботи. На палубі, недалеко від капітана, стояв власник красуні-яхти — Ігор, й по-хазяйськи позирав на команду, яка старанно працювала. Поглядав і на берег, немов чекаючи чогось.

Нарешті він зауважив якийсь рух на причалі. Ігор начепив на носа темні окуляри й уважно простежив за мікроавтобусом, що саме зупинився навпроти яхти, біля кількох прибережних споруд. З автомобіля вийшли дві дівчини — чорненька Оксана, світла Наталя, і троє хлопців: атлетичної статури Максим, приємний на вигляд Сашко й Андрій з характерним уважним поглядом проникливих сірих очей. Молоді люди заходилися виймати багаж — великі сумки, наплічники, кілька валіз — які були виразно призначені для тривалої подорожі. Обидві дівчини поглядали на яхти біля причалу.

Ось на палубі «Наяди» теж з’явилася молода панянка, Настя, і почала привітно махати рукою дівчатам і хлопцям, котрі приїхали на мікроавтобусі.

— Прибули, Ігорю, твої гості, — іронічно усміхнулася Настя. — Навіть не запізнилися.

— Ну, в такому разі слід відзначити цю видатну подію, — в тон подружці відповів Ігор.

Тим часом гості, помітивши Ігоря з Настею, також почали махати їм у відповідь. І, не гаючи часу, підхопили свої речі й попрямували до красуні «Наяди», що ледь похитувалася на хвилях.

Ігор, знявши темні окуляри, щось сказав капітанові, той кивнув у відповідь, віддав якісь накази команді. Матроси миттю підхопили багаж і перенесли його на яхту, чекаючи подальших розпоряджень капітана.

А на палубі вже сміялися, жартували й віталися з Настею та Ігорем друзі-прибульці.

— Привіт, старий! — Максим плескав по плечах Ігоря. — Чув, що ти «піднявся», але щоб настільки… Такий корабель! Ну, ти просто олігарх!

— Привіт-привіт! — сміявся Ігор. — Скільки літ… Я ще не олігарх, тільки вчуся. Але все попереду!

— Bay, Ігорюню! — щебетала Оксана. — Настусю, сонечко! Привіт! Яка краса!

— Це ти про Настю? — іронічно поцікавився Ігор.

— І про Настю! — Оксана була в доброму гуморі. — І про яхту… А Настя так розцвіла! Це Ігор до цього доклався?

— Привіт, подруго! — мружилася Настя. — Так, він старався-намагався і «розцвів» мене… А ти що, жалкуєш, що ви з Ігорем пішли різними шляхами?

— Істина — то шлях, і навпаки, — по-філософському зауважила Оксана. — Мені й з Андрієм добре.

— Ну, Ігорю Олігарховичу, — втрутився Андрій. — Може, розкриєш секрет нашого морського маршруту?

— Наш Ігор часто буває таким таємничим… — кокетуючи, зауважила Наталя.

— Ти, Нато, не права, — заперечив Сашко. — Ігор, як я пам’ятаю, з давніх, чудових часів нашої бурхливої й незабутньої студентської, а водночас економічно-маркетингової молодості…

— Цицероном ти був, ним і лишився, — перебив Ігор Сашка, обіймаючи його. — Мабуть, за столом переговорів можеш забалакати і перемогти в суперечці навіть твоїх непримиренних друзів!

— Леді й джентльмени! — запропонувала Настя. — Ласкаво просимо до кают-компанії!

— Атож! — підтримав Максим. — А чи не дасть нам хазяїн чогось випити з дороги?

І всі, сміючись, почали спускатися сходами до просторої й коштовно оздобленої кают-компанії.

У великій та затишній кімнаті всі влаштувалися на чудових шкіряних диванах і кріслах. Оксана сіла ближче до Андрія, водночас зиркаючи то на Ігоря, то на Настю. Сашко і Наталя також примостилися поруч. А Ігор з Настею вільно розташувалися на найбільшому дивані. Лише Максим сидів окремо, схрестивши руки на грудях, і поглядав то на друзів, то в ілюмінатор.

Стюард Михайло, один із матросів, уже в елегантній формі, мовчки розносив різнобарвні коктейлі, соки, мінеральну воду.

— Але ти, Ігорю, — зауважив Андрій, — не сказав про незвіданий шлях цього казкового судна…

— Це сюрприз, — усміхнувся Ігор, й жартівливим тоном додав: — І сюрприз приємний… Головне — перетнути Чорне море, а там… І Туреччина, і Егейські острови, і рай земний! Тільки б не забути найнеобхідніше: бомби, зброю, наркотики…

Усі засміялися, а Наталя в захваті навіть заплескала в долоні.

— Це чудово, Ігорю, чудово!

— А всякі прикордонні й митні формальності? — спокійно запитав Максим.

— Ви ж закордонні паспорти взяли із собою, як я нагадував? А митниця, як кажуть, «дає добро», — відмахнувся Ігор. — Все «схоплено»… Чи ви мене не знаєте?

— Та знаємо, знаємо… — хитро посміхнулася Оксана.

— Ну, в такому разі, — підняв склянку із зелено-червоним напоєм Максим, — попутного вітру «Наяді»!

— Ура!!! — гукнули всі в один голос.

— А коли ж ми попливемо? — поцікавилася Наталя.

— Дорогенька, плаває на воді знаєш що? — вдавано суворо сказав Ігор. — А яхта ходить!

— Ой, вибач, любий, — зашарілася Наталя. — Я ж не морський вовк, як ти… Багато чого ще не знаю…

— Нічого, — зверхньо мовив Ігор. — Про все згодом довідаєтеся, вивчите правила морських битв і круїзів. А відходимо ми, якщо ніхто не проти, просто зараз. Миколо! Миколо!

На заклик Ігоря до кают-компанії зайшов капітан. Сповнений гідності, він коротко кивнув усім.

— Слухаю вас, Ігорю, — дивлячись на хазяїна судна, сказав він.

— Я гадаю, нам час відходити, Колю, — підвівся Ігор. — А далі ти вже сам