Всеволод Зіновійович Нестайко - Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця

навіть не став дивитися телепередачу «На добраніч, діти!», хоч у програмі й були улюблені «мультики». Сказав, що хоче спати.

Мама поклала його в ліжко, поцілувала, погасила світло і вийшла в іншу кімнату.

Олексій чув, як вона сказала татові:

— Температури нема, але, по-моєму, дитина хвора.

На що тато відповів:

— Якщо нема температури — нічого страшного.

— Цс! — цикнула на нього мама. — Кричиш, як на вулиці! Звик там із своїми шоферюгами! Не заважай дитині спати!

І стало тихо.

Олексій почекав ще трохи, заплющив очі, зітхнув (чогось йому було страшнувато) і зашепотів:

Ну, будь ласка, Ну, будь ласка, Починайся, диво-казка!

Прошепотів один раз — нічого.

Прошепотів удруге — нічого.

Прошепотів утретє…

І раптом відчув, що кудись пливе, провалюється, провалюється.

Потім щось замигтіло, закрутилося…

Бомм! — наче дзвін ударив.

І всі думки зникли.

Очутився Олексій, дивиться — сидить він у кутку величезної дивовижної зали з колонами. Стеля десь високо-високо — як у вокзалі. Поряд лежать купою якісь дивні предмети: великі яскраві ящики, великі червоні, жовті й сині кружала, величезна смугаста куля…

Бачить — прямує до нього якесь химерне створіння, все з дірчастих залізних рейок, голова — залізна коробка, замість очей дві лампи світяться (одна синя, друга червона), замість носа — гвинт.

Підійшло, залізними щелепами клацнуло, скреготливим, але зовсім не страшним голосом сказало:

— Здоров, Веселесику! Прокинувся? Ну, ходімо!

Ой! Та це ж робот, якого тато з «Конструктора» згвинтив, — Залізний Роб. Тільки вдесятеро більший.

Ошелешено розглянувся Олексій навколо і вдруге ойкнув: ой, так це ж він у кутку власної кімнати сидить, — вона тільки чомусь у десять разів збільшилася. Великі яскраві ящики — то кубики. Червоні, жовті й сині кружала — то коліщатка від дитячої піраміди. Величезна смугаста куля — то м’ячик. А колони — то ніжки стола і стільців.

— Веселесику! Ну, чого дивишся? Ходімо! — повторив Залізний Роб. — Вирушати час.

Глянув Олексій на себе. На ньому матроска. І жовті сандалики.

— Ой! — утретє ойкнув Олексій. Так це ж він на Веселесика обернувся! На лялькового хлопчика. Он воно що! Он чого все таке велике. Бо то ж він став маленьким, як лялька.

Отже, правду казав дідусь.

— Гришко! — гукнув Залізний Роб. — Біжи сюди. З Веселесиком щось не гаразд.

М’яко затупало по підлозі, і з-за кубиків вибігло синє гумове ведмежа Гришка (теж у десять разів побільшене).

— Що таке? Що тут у вас?

— Та от! — знизав плечима Залізний Роб. — Я до нього кажу, а він тільки ойкає і очі витріщає.

— Веселесику! Ти чого? — спитав Гришка. — Ходімо швидше! Ми ж домовились!

— Про що? — закліпав очима Олексій (якого ми відтепер називатимемо Лесик-Веселесик).

— Та Жарт-Птицю шукати! Ти що — забув?!

— Я… яку Жарт-Птицю?

— Ти диви! — Залізний Роб і ведмежа Гришка перезирнулися.

І тут Залізний Роб дзвінко стукнув себе залізною долонею по залізному лобі:

— Зрозумів! Мабуть, Олексій-Плаксій відбив йому пам’ять.

— Авжеж, так товкти ногами — то можна одбити, — невесело погодився Гришка.

— Слухай, Веселесику, а ти хоч про Вередазмію-Капризазмію пам’ятаєш? — спитав Залізний Роб.

— Нє-а! — чесно признався Лесик-Веселесик.

— От бідолаха! — зітхнув Г ришка.

— Ну що ж — доведеться йому все нагадати, — сказав Залізний Роб. — Так от, слухай! Всі ми, іграшки, належимо Олексію-Плаксію. І горе нам з ним і з його вибриками. Життя немає. З ранку до ночі він капризує, вередує, плаче і тільки й знає, що товче нас і підфутболює… Ми раніше думали, що то він з народження, від природи такий. А виявляється… ні… Виявляється… От ходімо!

Переступаючи, як по східцях, з кубика на кубик, Залізний Роб і ведмежа Гришка полізли на гору іграшок. Лесик-Веселесик подряпався за ними.

— Дивись!

Глянув Лесик-Веселесик І знову довелося йому ойкати, та ще дужче, ніж раніше. З гори іграшок побачив він своє ліжко. На ліжку під ковдрою спала змія з трьома зубастими, схожими на крокодилячі, головами.

— Ой! Що це?!

— Оце й є чарівна змія — Вередазмія-Капризазмія! — сказав Залізний Роб. — Як тільки Олексій лягає спати, вона одразу починає його кусати. Одна голова вкусить — він вередує, друга вкусить — капризує, третя вкусить — плаче.

«Он воно що!» — подумав Лесик.

— Нам цю таємницю відкрив учора чарівник-жартівник Нежурись, — сказав Гришка.

— Він їздить у кріслі на велосипедних колесах, — додав Залізний Роб.

Лесик хотів вигукнути: «Ой, так я ж його знаю!» — але вчасно стримався.

— І дідусь Нежурись сказав, що Вередазмію-Капризазмію може прогнати тільки чарівна Жарт-Птиця, — мовив Залізний Роб.

— І ми вирішили утрьох, я, ти і Роб, піти до Жарт-Птиці,— сказав Гришка.

— Для цього треба насамперед перепливти Море Сліз, яке наплакав Олексій-Плаксій, — сказав Залізний Роб.

— І треба поспішати. Бо через Вередазмію-Капризазмію погано не тільки Олексієві-Плаксію, а й усьому ляльковому товариству. Ходімо швидше!

Лесик не любив, коли йому вказували, що робити. Він завжди в таких випадках говорив «Не хочу!» або «Не буду!». Але тут він знову глянув на жахливу Вередазмію-Капризазмію, здригнувся і сказав:

— Ходімо!

— Осюди! — підказав Залізний Роб.