Всеволод Зіновійович Нестайко - Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця

Жив на світі хлопчик Олексій. Хороший, симпатичний хлопчик — білявий, голубоокий, з кирпатим носиком.

Всі його любили — і мама, і тато, і вихователька Світлана Іванівна.

Та от одного разу прокинувся він уранці і почав плакати. Без всякої причини. Ні з того ні з сього. Просто так.

Мама й тато спершу навіть і уваги на це не звернули. Думали — поплаче й перестане.

Але на другий день — знову те саме. На третій — знову…

Вранці прокинеться і вже плаче, вже капризує:

— У-у-у, одягатися не хочу-у!..

— У-у-у, вмиватися не буду-у!..

— У-у-у, манної каші не їстиму-у!

— Лесику, ну не плач! Лесику, ну не капризуй! — вмовляла його мама.

— Олесю! Якщо ти так вередуватимеш — назавжди залишишся криворотим, — казав тато.

Але ніщо не допомагало.

З великими труднощами мама одягала його, вмивала, годувала і вела в дитсадок.

Дорогою Олексій упирався, як ослик, не хотів іти і голосив на всю вулицю:

— Не піду-у! У-у-у!.. Не хочу-у! У-у-у!..

— Лесику! Ну ходімо швиденько! Лесику! Ну я ж запізнююсь на роботу. Лесику! Ну в дитячому садку ж так добре! — терпляче казала мама.

— Горе мені з тобою і твоїм дитячим садком! — вигукував Олексій, заливаючись сльозами.

Перехожі зупинялися і озиралися на них.

Мама червоніла і опускала від сорому очі.

А Олексій не звертав на перехожих аніякісінької уваги — наче то були не перехожі, а порожнє місце.

Через Олексія мама щодня запізнювалася на роботу.

У дитсадку діти прозвали його Олексій-Плаксій.

Всі весело гралися, бігали, сміялися, а він, якщо не плакав, то сидів у кутку і позирав спідлоба.

І Милочка, і Сашко, і Максим, і Оксанка, і Юрасик пробували потоваришувати з ним, підходили і казали:

— Ходімо гратися!

Але він завжди казав:

— Не хочу!

А коли вони починали жартувати: «Диви, диви! Ціле море наплакав! Скоро попливеш!» — він дуже гнівався і казав сердито:

— Мій тато — найдужчий у світі. І він вам я-ак дасть! І я вам я-ак дам!

Але ніхто не боявся. Бо всі знали, що тато в Олексія дуже добрий і симпатичний.

Він працював автоінспектором і уважно стежив, щоб усі виконували правила вуличного руху і ніхто не потрапив під автомобіль або інший транспорт. Найлегковажніші відчайдухи-шофери беззаперечно слухалися тата. Один лише рідний син Олексій не хотів слухатися.

І коли увечері, прийшовши з дитсадка, Олексій знову починав коверзувати, добрий і симпатичний тато, втомлений після роботи, іноді не витримував і ставив сина в куток.

Олексій-Плаксій стояв у кутку, плакав і колупав нігтем стіну. Під ногами в нього були розкидані його іграшки: кубики, машини, літаки, солдатики, гумове ведмежа Гришка, Залізний Роб (робот, якого тато згвинтив з деталей «Конструктора»), Веселесик…

Раз у раз Олексій підфутболював якусь іграшку ногою.

Найбільше перепадало Веселесику, якого мама нещодавно купила, думаючи розважити Олексія.

Веселесик — то був ляльковий хлопчик у матросці і жовтих сандаликах, страшенно схожий на Олексія (такий же білявий, голубоокий, з кирпатим носиком). Викапаний Олексій. Мама через те його й купила, що була вражена такою надзвичайною схожістю. Тільки на відміну від Олексія ляльковий хлопчик був усміхнений, веселий. І мама назвала його Веселесик, тобто веселий Лесик. Живий Лесик одразу не злюбив лялькового:

— Що я, дівчисько — ляльками бавитися! Не хочу-у! У-у-у!..

І підфутболив його ногою.

Мама хотіла одразу ж віддати Веселесика сусідській дівчинці Оленці, але Олексій-Плаксій заголосив.

— Не треба-а! Це мій! Не хочу-у! У-у-у!..

Так і лишився Веселесик у кутку. Олексій з ним ніколи не грався, а тільки, коли бував покараний, підфутболював і топтав його ногами. Веселесик усе терпів і незмінно усміхався. І це ще більше дратувало Олексія. І він ще дужче «витворявся», як казала мама.

Отакий став хлопчик Олексій, капризун, вереда і плаксій.

Одного ранку, досхочу наплакавшись, накричавшись і посварившися з усіма в дитсадку, Олексій-Плаксій забрався у густі кущі за дерев’яною будкою, в якій зберігалися триколісні велосипеди, самокати і коні-качалки. Сюди він ще ніколи не залазив, бо Світлана Іванівна не дозволяла. Але цього разу Світлана Іванівна не додивилася — і він заліз.

Тут було тісно й темно. З одного боку — стіна будки, з другого — якийсь високий паркан.

Олексій почав роздивлятися. На землі валялися червоне кружальце від піраміди, маленький м’ячик, якась пляшка, залізна банка з-під консервів і клапоть старої газети. Все це його не цікавило.

Нараз щось заворушилося, і Олексій побачив смугасте замурзане кошеня.

Він простягнув руку, щоб ухопити кошеня за хвіст. Але кошеня відскочило і зникло за парканом.

Олексій посунувся вперед і побачив, що одна дошка в паркані виламана і туди можна пролізти. І він поліз.

Кошеняти ніде не було видно. Олексій поліз далі і виліз на невеличке подвір’ячко. Глянув і здивовано закліпав очима.

Серед подвір’ячка стояло дивне крісло на великих велосипедних колесах. І в тому кріслі сидів незнайомий дідусь — лисий, з рудими, наче приклеєними, волохатими бровами і веселими сірими променистими очима.

Дідусь уже помітив Олексія і привітно усміхнувся йому:

— Здоров, козаче!