Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Сімдесят п’ять тисяч ступнів, наближаємося! — закричав Шпуляр.

— Нікому не відв’язуватись! — голосно попередив команду Живчик. — Я не хочу, щоб хтось випав за борт.

— Хтось? — промурмотів Сльота. — Не хтось, а всі, це ж ясно як день! Якщо не змінити цього клятого курсу нам усім кінець!

Тарп Волопас прошив його нищівним поглядом.

— Сльото, — остеріг він. Сльота виклично зустрів його погляд.

— Хтось мусить сказати це капітанові. Він хоче погубити нас усіх.

— Капітан знає, що робить, — в і друбав Тарп. — Та й запізно повертати голоблі назад.

Живчик, зачувши звуки дедалі запальнішої суперечки, обернувся. Він побачив, що всі корабляни міцно поприв’язувалися чардаковими линвами. У їхніх очах читався неприхований жах. Капітан спинив свій погляд на Тарпові.

— Що там таке? — запитав Живчик.

— Нічого, кепе, — відповів Тарп, струснувши своєю кудлатою рудою чуприною. — Просто у Сльоти нерви розходилися.

Сім’якрил Сльота обернувся і скинув очима на капітанський місток.

— Наскільки я пригадую, — сказав він, — ще не було так, щоб якийсь капітан заганяв свого корабля у буремний вихор, а опісля, живий і здоровий, розповідав про цю свою пригоду.

Решта слухали, не зронивши ані слова. Вони були надто слухняні і вдячні капітанові, аби піддавати сумнівам його накази, але страх перед буремним вихором, що сунув на них, боронив їм стати на захист капітана. Живчик із жалем дивився на команду.

Як ця картина відрізнялася від тієї, коли «Позасвітній гарцівник» тільки розпускав паруси. Тоді, під ясною повнею, весь екіпаж дружно зібрався на нижній палубі, аби посмакувати тривною вечерею зі смаженого снігуна, лісового гарбуза та чорного хліба. У всіх був піднесений настрій, деревне пиво розв’язало язики, і трапезники пригощали один одного оповідками про своє життя до хвилини, коли Живчик узяв їх до себе на корабель.

Для залоги «Позасвітнього гарцівника» то був перший спільний рейс. Усі члени екіпажу щасливо доповнювали один одного. Ельф-дубовик Шпуляр був невеличкий і миршавий з себе, але такий винозорий, що за тисячу кроків міг добачити серед багна білу ворону.

Гук, молодий блукай-бурмило, вибехався собі нівроку, а недавно в нього ще й повиростали грізні ікла: одним ударом свого здоровенного лаписька він міг завиграшки випустити дух із волорога. Гайориб, зовні схожий на плазуна, був родом із непрохідних хащ Темнолісу, і мав рідкісний хист: його подібні до опахал вуха чули все сказане і несказане. Цю всю трійцю Живчик вирятував із лап М’яла-Ряснопота, бридкого гендляра екзотичними тваринами, чим здобув їхню довічну вдячність.

Тарп Волопас, живолуп, колишній мешканець Темнолісу, до служби на кораблі тинявся по тавернах Нижнього міста.

Смілоголов, плескатоголовий гоблін і відважний вояк, колись служив у санктафракській охороні. Доля жорстоко повелася з ними обома, але їм подано допомогу і вони могли вдруге спробувати щастя — на борту «Позасвітнього гарцівника». Ніхто з них ані на мить не забував доброти юного капітана.

А потім з’явився і Сім’якрил Сльота — розумний, але лукавий стерничий, — який нічого не завдячував Живчикові і якого той узяв навмання. Тільки мовчазну Камінного Штурмана Живчик знав давно: він літав з нею ще раніше…

— За нашу першу спільну пригоду — мовив тоді Тарп, підносячи свого келиха. — І нехай цей помагай-біда якнайшвидше приведе нас до капітанового батька, а тоді цілими й неушкодженими поверне всіх у Світокрай.

Його слова потонули у хвилі схвальних вигуків.

— За нашу першу пригоду! — галасували повітряні пірати.

Нині, через три тижні, пригода сягнула свого вершка.

— До вирви п’ятдесят тисяч ступнів — закричав Шпуляр, перекриваючи рев дедалі ближчого вихору.

— Слухайте мене всі! — голосно закричав Живчик. Він обернувся до блукай-бурмила, що стояв за штурвалом і не збивався з курсу наперекір підступному вітрові. — І ти теж, Гуку, — додав він. — Чи ви всі мене чуєте?

— Так, — озвався хор голосів, і всі як один, повернувшись, утопили очі в капітана.

Кругом, куди не кинь, звивалися та корчилися хмари — жовті, сірі, — пронизувані синіми електричними спалахами. Вітер по-зрадницькому штурхав корабель, а буремний вихор — у вигляді розверстої закрученої у спіраль горловини — дедалі ближчав. Живчик знервовано звів очі догори, його волорожача камізелька настовбурчилась. Помагай-біда і далі летів просто у роззявину.

— Нікого з вас я не силував іти зі мною, — вів далі Живчик. — І все ж ви пішли. За це я вам глибоко вдячний — вдячний так, що ви навіть собі не уявляєте.

Гайориб порозуміло кивнув головою.

— Я думав, утратив батька назавжди. А нині випала нагода знайти його. І я довіку пам’ятатиму: це стало можливим завдяки вам.

— Капітане, я піду за тобою до самого краю відкритого неба! — гукнув Тарп Волопас.

— Ве, ве! — згідливо загарчав Гук.

Сім’якрил Сльота похнюпив голову і ніяково закрутив нею врізнобіч.

— Ми вже пройшли всі разом шмат дороги, — вів далі Живчик, — Зараз на нас чекає останнє випробування. Якщо на те буде воля Небесна, ми знайдемо Захмарного Вовка і вернемо до Світокраю, — сказав він. — Та якщо… — Він змовк. — Якщо нас спіткає невдача, присягаю: поки ви лишаєтеся моїми матросами, я вас не покину і в найчорнішій біді. Ніколи! Даю вам слово капітана «Позасвітнього гарцівника».

Тарп Волопас звів очі догори.

— Не знаю, як інші, — проголосив він, — а я, капітане, з тобою до кінця.