Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

Щось бурмочучи собі під ніс, стерничий пішов виконувати капітанів наказ. На нижньому чардаку він надибав дебелого плескато толового гобліна, що з побілілими від жаху очима прикипів до снастей.

— Нічого страшного, Смілоголове, — процідив крізь зціплені зуби Сльота. — Якщо наш юний капітан справді вірить, що ота обдерта перната шкапина доправить нас до його невідь-коли зниклого батька, а не наразить на певну смерть у серці бурі, то хто ми такі, щоб сперечатися?

— Ай справді, хто? — озвалася куца постать, червона шкіра якої і таке саме волосся промовисто свідчили, що це живолуп із Темнолісу. — Ви йшли до капітана Живчика так само, як і ми всі. А ще я гадаю, і решта зі мною погодяться, що ми добачили в ньому щось особливе — так само, як він добачив його у кожному з нас. Нас кілька обраних, і ми доведемо нашу справу до кінця.

— Так, а чом би й ні, — непевно відповів Сльота, — тільки кінець, здається, куди ближчий, ніж я думав.

— До вихору сто тисяч ступнів і він наближається, — долинув із кокона тривожний Шпулярів гук.

— Тут, Сльото, не штука і злякатися, — просичав чийсь тихий голос із темряви за їхніми спинами.

Сльота полишив чардаковий трос і обернувся.

— Гайорибе, ти знову читаєш мої думки? — запитав він.

Гайориб відсахнувся. То була тендітна, схожа на рептилію істота з перетинками на руках і ногах та з величезними лапатими вухами, які безперестанку тріпотіли.

— Нічого не можу з цим удіяти, — вибачився він. — Така наша, водоблудів, особливість. Ба! Я можу тобі сказати ще дещо. Юний капітан добре знає цього птаха. Хлопець був поруч у момент його народження, а отже, помагай-біда мусить завжди і всюди оберігати його, аж поки хтось із них двох покине цей світ. Не хто інший, як цей птах знайшов Живчикового батька на понівеченому кораблі у відкритому небі. Капітан Живчик допомагає птахові, а ми допомагаємо капітанові Живчику. Ми всю дорогу летимо за крилатим провідником. Крім того, — додав він, — помагай-біда, здається, знає, що він робить — хоча прочитати його думки не так-то й просто.

— Ну що ж, тепер мені набагато легше, — саркастично відказав Сім’якрил Сльота.

— Я знаю, — тихо мовив Гайориб. — Якраз твої думки я читаю всі до одної.

Посмішка збігла з уст Сльоти, його жовтуваті щоки почервоніли.

— Чардакові линви, Сльото! — гукнув Живчик.

Юний капітан дивився просто в порожнечу перед собою. «Бурелов», повітряний піратський корабель його батька, був десь там у відкритому небі, у такій далечі, в яку досі не заганявся ще жоден корабель, і Живчик знайде його, хоч би довелося перевернути світ.

Вони були в дорозі уже двадцять днів і двадцять ночей, пливучи слідом за помагай-бідою, який рішуче вів їх до зрадливої пустки. Здавалося, птах не знав утоми, і тепер, коли по небу розливалося рожеве світло двадцять першого ранку, він тяг їх усе далі й далі. Тимчасом вітри ставали чимраз непрогнозованіші; ще б пак: панівні південно-західні потоки стикалися з вітрами східної течії.

— Візьми штурвал, Гуку, — звернувся Живчик до здоровенного, як гора, пелехатого ікластого звіра, що стояв у нього за плечима. Кожного капітана повітряних піратів мав супроводжувати хоробрий джура, і в Живчика за такого джуру був блукай-бурмило Гук. — Не відхилятися від курсу. Ми повинні летіти акурат за помагай-бідою.

Гук рохнув, його пір’ясті вуха залопотіли.

Живчик повернувся до костяних ручок важелів керування, вишикуваних двома шерегами. Його руки вправно орудували ними — піднімаючи кормову гирю і опускаючи носову, якомога опускаючи гирі правого борту — малі, середні та великі — і якомога піднімаючи гирі лівого.

Живчик спробував провадити судно нерівним слідом помагай-біди, і корабель, різко клюнувши носом, нахилився на правий борт. З нижнього чардака долинули тривожні крики. Він зціпив зуби і зосередився. І за кращих часів керування повітряним кораблем було справою не з легких, а тепер і поготів: вихор, що бовванів з боку відкритого неба, обіцяв Живчикові найважчі випробування.

Однією рукою він наладновував систему циліндричних і кулястих бортових гир, а другою міняв кути нахилу вітрил: нахиляв стаксель, послаблював грот, ледь-ледь повертав клівер… Отак-о, легенько…

— Нахил, швидкість, рівновага, — бубонів Живчик собі під ніс. То були три кити повітроплавання. Та що дужче з кожною хвилиною закручувалися вітрові потоки, то важче було дотримуватись бодай одної з цих засад.

— Більше бери ліворуч, Гуку! — кричав Живчик, переладновуючи бортові гирі. — Нам треба вийти на кут…

Зненацька всім кораблем від прови до корми несамовито струснуло. Зарипіли облавки, задрижали щогли. Корабель несподівано задер догори носа і нахилився у супротивний бік.

— Усім прив’язатися! — скомандував Живчик екіпажеві. Будь-якої миті «Поза світній гарцівник» міг дати сторчака, і кожен, хто випав би в порожнечу без земної тверді внизу, був приречений на довічне падіння.

Шпуляр, ельф-дубовик, зник у коконі. Сім’якрил Сльота ухопив чардаковий трос і прив’язався до фок-щогли. Живолуп Тарп Волопас та водоблуд Гайориб припали до бушприта, а плескатоголовий гоблін Смілоголов вив, задерши голову.

Посеред корабля, на помості над летючою скелею, стояла постать у кереї та гостроверхому каптурі — тиха, незворушна, мов кам’яна. То була остання членкиня Живчикової команди — Камінний Штурман.

Вітер люто гримав то в лівий, то в правий борт небесного корабля. Живчик якнайвище підняв носову гирю і затамував подих.

На якусь мить «Позасвітній гарцівник» затремтів ще дужче, ніж перше. Але не нахилився. Підбадьорений такою стійкістю, Живчик ретельно підігнав грот і клівер. Корабель трохи нахилився на лівий борт і рвонув уперед. Провисла носова линва. Удалині помагай-біда летів просто до широкої роззявини буремного вихору.