Тетяна Сергіївна Коханюк - Системне тлумачення кримінального закону

положень римського права та ідей римських юристів як епіцентру і вихідного пункту для різного виду тлумачень і коментування норми права. Юристи того часу розробили й основи системного тлумачення, адже вони встановлювали норму права в її зв'язку з іншими нормами, встановлювали, що істинні знання про зміст однієї норми можуть бути аргументом для доказування або спростування якого-небудь положення, котре розкривало значення норми, що тлумачилась. Фактично, застосовуючи системне тлумачення, глоссатори одночасно використовували аналітичний метод диференційованих визначень, який полягав у тому, що вони шукали значення суперечливих термінів доти, доки, нарешті, не встановлювали цей термін в іншому місці тексту. За цим терміном вони визначали істинне значення незрозумілого терміна і так усували суперечності. Після цього глоссатори створювали відповідні замітки (глосси), які потім вносили на поля тексту або вставляли між рядками[8].

Як зауважує О. Бойко, у разі виникнення перешкод під час тлумачення, а саме — виявлення двозначностей, глоссатори використовували такі рекомендації для їх вирішення: а) у разі сумнівів краще дотримуватися слів закону; б) у разі двозначності слів закону необхідно приймати те значення, яке краще відповідає предметові; в) коли в словах закону немає двозначності, не можна допускати тлумачення волі законодавця[9].

Вже ранні представники буржуазної науки кримінального права висловлювались проти розширювального тлумачення законів і аналогії. Наприклад, іспанський криміналіст Альфонсо де Кастор (1495–1558) у своїх творах виступив проти розширювального тлумачення законів, він вважав, що покарання повинно відповідати вказаному в законі, і в жодному разі покарання не може бути застосоване за аналогією[10].

У XVI ст. Т. Мор сформував положення, розвинуті лише у XVIII ст. Монтеск'є і Беккаріа. Мор виступає проти тлумачення законів і обґрунтовує необхідність ухвалення простих законів. Він пише: «Законів у них (утопійців) дуже мало, але для народу з такими закладами досить небагатьох. Вони навіть особливо не погоджуються з іншими народами через те, що їм видаються недостатньо чисельними томи законів і тлумачників на них. Самі утопійці вважають у вищому ступені неспораведливим зв'язувати яких-небудь людей такими законами, чисельність яких переважає можливість їх читання, чи темнота — доступність розуміння для всякого. Надалі вони рішуче відмовляються від всіх адвокатів, які, хитруючи, ведуть справи і тлумачать закони. Вони визнають за правило, що кожен веде свою справу сам і передає судді те саме, що збиравсь розповісти захисникові. У такому випадку легше буде досягнути справедливості, так як говорити буде той, кого ніякий захисник не вчив прикрасам, а під час його розповіді суддя може вміло все оцінити і допомогти більш простодушним людям проти видуманих наклепів хитрунів. В інших народів при такій великій кількості самих заплутаних законів цього дотримуватись важко, а в утопійців законознавцем є кожен»[11].

У другій половині XVII ст. англійський філософ Джон Локк сформулював політико-правову теорію розподілу влади, яку творчо розвинув видатний французький просвітитель Ш.-Л. Монтеск'є у своїй праці «Про дух законів», що складається з 31 книги. Зокрема в одинадцятій книзі він чітко наголошує, що не може бути свободи, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо ж судова влада об'єднається із законодавчою, то, за його словами, життя і свобода громадян потраплять в обійми свавілля, тому що суддя буде законодавцем, а якщо вона об'єднається із виконавчою, то суддя зможе набути прав гнобителя[12].

Монтеск'є вважав, що рішення суду за своєю суттю має бути «точним текстом закону». Якби у ньому втілювалися особисті думки судді, то в суспільстві могли б виникнути обов'язки, на які народ не давав своєї згоди. Судді є лише устами, що висловлюють слова закону, «бездушними істотами», які не можуть обмежити силу і суворість закону. Питання удосконалення чинних законів належить до компетенції законодавчого корпусу. Владу, яка видає закони, Монтеск'є характеризував як деспотичну, а в деспотичних державах законів немає — суддя сам творить закони. В монархічних державах суддя діє згідно із законом, а там, де його немає, «шукає дух закону»; для республіканської форми правління характерним, на його думку, є те, що суддя дотримується самої букви закону. Людина, наголошував він, перестає бути громадянином, якщо можна буде тлумачити закон проти неї у тих випадках, коли йдеться про її життєві інтереси, честь і майно[13].

Представники суб'єктивного напряму в теорії тлумачення визнають, що інтерпретатор повинен встановити «волю» або «думку», або «наміри» (ціль), чи погляди тощо законодавця, оскільки ці психічні стани, вираженням яких є норма, що тлумачиться, становлять її значення. Вбачається, що так можна (хоча б теоретично) забезпечити максимальну стабільність права, бо переживання законодавця є таким психологічним фактором, який закінчується актом встановлення і надалі вже не змінюються. Якщо на цьому ґрунтується значення норми, то завданням інтерпретатора є точний і глибокий аналіз цього історичного фактору, а норма права як її вираження має незмінне значення. Але із позитивними намірами теоретиків права тенденція до відступу від буржуазної законності на користь класових інтересів буржуазії виникла одразу після її приходу до влади