Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

він хлопчикові, зав’язав торбинку і перекинув її через сідло. — Перед тим, як зняти м’ясо з вогню, підкинь трохи листя з гумового дерева, дим надасть м’ясу приємного присмаку. Дам тобі ще й казанок на чай.

— А скільки смажити м’ясо? — запитав Пітер.

— Доки воно підрум’яниться з обох боків, — відповів горбань Мик. Він узяв батіг, який щойно звив, і почав виписувати ним над головою величезні кола. — Це гарний батіг, дивись, який гнучкий, — примовляв він, а тоді хльоснув об землю, і батіг звився гарними закрутами. — Візьми його з собою, — вів він далі. — Це чарівний батіг, найкращий з усіх, які я будь-коли робив. Якщо ти потрапиш у біду — хльосни цим батогом, і я прийду, навіть якщо ти будеш на тому боці планети. Ось дивися, який у нього удар.

Він відступив назад, закрутив батогом над головою, коло за колом, все швидше й швидше, і раптом з силою опустив руку. Удар пролунав, як вибух. Дерева здригнулися, і листя, кружляючи, полетіло на землю. Звук прокотився лісом і луною відгукнувся в горах.

— Оце так батіг! — вигукнув горбань Мик. — Ми назвемо його Громовик. Бери, він твій!

Пітер так розхвилювався, що навіть не сказав «дякую». Він схопив Мика за руку, і той все зрозумів. Хлопчик узяв батіг і намотав його на лікоть. Все життя він мріяв мати свій батіг, і ось батіг у нього є.

— Мені подобається ім’я Громовик, — сказав Пітер і запитав: — Гадаєш, мені потрібна буде твоя допомога?

— Звичайно. Мало відшукати прекрасну принцесу. Аби визволити її, треба виконати три дуже складні завдання: розповісти неймовірну небилицю, приборкати дикого коня і вступити в бій з велетнем або драконом. Ось тоді ти й потребуватимеш моєї допомоги. Хльосни батогом — і я прийду. Адже ніхто на світі не вміє краще за мене їздити верхи, битися, оповідати бувальщини. Настане час — ти знайдеш прекрасну принцесу і одружишся з нею. А зараз — уперед!

Пітер злегка торкнувся п’ятами боків поні і гукнув:

— Прощавай, Мику!

Кінь пустився чвалом, ледь торкаючись копитами землі.

— Тримайся в путі моєї тіні,— крикнуло старе червоне гумове дерево, коли Пітер промчав повз нього на поні. Дереву тому було п’ятсот років, і від птахів, що знаходили в його вітах притулок, воно знало п’ятсот відповідей на п’ятсот запитань. Дикі качки, що летіли у вирій, розповіли йому, де живе прекрасна принцеса.

Тінь від величезного стовбура гумового дерева показувала в бік гірської гряди, туди, де небо спиралося на сині верхівки гір. Пітер тримався цього напряму і скакав стежкою дінго, яка, звиваючись, вела його серед гір по долинах, де росли папоротеві дерева, широке листя яких лоскотало його по обличчю.

Того ранку він їхав, не зупиняючись, спускався берегом річки вниз і знов піднімався вгору, він любив скакати верхи на поні саме берегом річки вниз і знову вгору. На мілині, де на дні лежали жовті й брунатні камінці, Місячне Сяйво нахилявся й пив, набираючись сил. Холодна вода струменіла по його довгій шиї. І знову він мчав уперед, кусаючи вудила.

Пітер зголоднів. Він зупинився біля валунів неподалік річки, де росла висока зелена трава. Місячне Сяйво пасся, а Пітер вирішив наловити риби. Він зіскочив на землю, зняв з поні сідло й вуздечку, поклав їх під каменем, поруч кинув батіг і намацав у кишені жилку, яку завжди носив із собою.

— Пробачте, — почувся чийсь голос.

Пітер підвів голову.

Сховавшись за величезним каменем, сіра кенгуру з цікавістю розглядала хлопчика.

— Мене звати Сіра Шкурка. Я спала, — казала вона далі. — Я тут живу чи, радше, я тут сплю. Ти, звичайно, спиш уночі. Скільки ти втрачаєш! Чому б тобі не змінити цю звичку?

— Вночі багато не побачиш, — відповів Пітер.

— Так, але багато почуєш, — сказала Сіра Шкурка. — Вночі треба слухати. Але в тебе такі маленькі вуха. Мене дивує, що ти взагалі щось чуєш.

Вона вистрибнула з-за скелі і стала перед Пітером, потім сперлася на хвіст і почала гойдатися взад і вперед, як на гойдалці.

— Мені пощастило, — пояснила вона. — Зараз гойдалки в моді, а в мене є своя власна. Якщо хочеш, можеш сісти мені на коліно і погойдатися, — додала вона привітно.

— У тебе нема коліна, на яке можна було б сісти, — сказав Пітер. — Коли коліна повернуті ззаду наперед, на них неможливо сісти.

— Слушна думка, — сказала Сіра Шкурка. — Але ж неможливо й мати геть усе. Принаймні я вважала за потрібне запропонувати тобі це. А тепер скажи мені, що тебе турбує?

— Анічогісінько, — відповів Пітер.

— Як це анічогісінько? Ти ж голодний.

— Так.

— Що б ти хотів з’їсти? Можеш загадати будь-що. Подумай про свою улюблену страву і скажи мені.

Пітер замислився:

— Смажені ковбаски, пюре з томатним соусом, склянка чаю з трьома ложечками цукру й морозиво.

— Добре, — промовила Сіра Шкурка. Вона занурила лапку в свою сумку і видобула звідти стільця і стола. Знову опустила туди лапку, і з’явились скатертина, ножі, виделки й ложки, перець і сіль, пляшка томатного соусу. І, нарешті, після глибокого реверансу, витягла тарілку з ковбасками і пюре, склянку гарячого чаю і вазочку з морозивом.

— А мені, гадаю, вистачить двох жменьок улюбленої травички і трохи листячка Acacia dumoisa.

Двічі занурювала вона лапку в сумку, дістаючи для себе їжу, яку поклала на край столу.

— А тепер присувай стільця і їж, — звернулася вона до Пітера.

Пітер був вражений.

— Я не вірю своїм очам. Це неможливо!

— Я б за хвилину довела тобі, що це можливо, — сказала Сіра Шкурка, — але дуже прошу, повір мені на слово.

— Звісно ж, я вірю тобі,— сказав Пітер. — Ти справляєш враження щирої особи.

— Я і є щира, але