Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

дерев забриніли, мов струни, і листя, кружляючи в повітрі, попадало з них на землю.

За мить південний вітер вже був проміж хмар, що страхітливими химерами громадилися в небі, і наввипередки помчав з ними на північ.

Південний вітер повернувся за двадцять хвилин. Із свистом розтинаючи повітря, з’явився він у круговерті опалого листя і сів на колоду.

— Ви швидко вернулися, — сказав Пітер.

— Так, я мчав, наче шквал, — погодився він. — Обшукав пустелі й долини, де живуть велетні. Я зазирав у печери й каньйони, нишпорив по пляжах, на яких ростуть пальми, і не знайшов там прекрасної принцеси. Я зустрів свого брата — північного вітра, дмухнув йому в очі димом лісових пожеж, пронизав дощем оте полум’я і спрямував брата в краї, де народжуються вітри. І там теж не виявилося прекрасної принцеси. Я скинув відьму з помела, волосся в бороді велетня змусив хльоскати, як батіг, а тоді майнув у країну аборигенів. Я облив там дітей, що гралися на мілині, водограєм бризок і торкнувся плеча їхнього батька, коли той кидав у рибу списа.

— Де я можу знайти прекрасну принцесу, яку стереже дракон? — запитав я його.

— Прекрасні принцеси жили в давнину в мріях мого народу, — відповів абориген. — Вони перетворилися на пташок, а дракони стали ящірками та зміями. В Австралії не залишилося більше принцес, крім однієї-єдиної. Її тримає у в’язниці себелюб король, а стереже баньїп. Про неї мені розповіло сонце. Кожного дня воно осяває принцесу, і її волосся золотіє. Воно випромінює стільки світла й тепла, що в покої, де живе принцеса, ніколи не буває темно, а взимку до її вікна прилітають пташки, аби зігрітися. Це найвродливіша з усіх прекрасних принцес, які будь-коли жили на землі. Вона усміхнеться — і повсюдно зникає страх, а лісові звірі виходять із своїх схованок у сонячний світ.

— Як це я не знайшов її?

— Твої брати її знають, — сказав абориген.

— А зможе хлопчик на білому поні знайти цю принцесу? — запитав я його.

— Так, але за умови, що це добрий хлопчик. Він має їхати рівниною, де росте трава-пастка до замку велетня, потім лісом, де живе бліда відьма, тоді подолати пустелю Самотності і їхати далі аж до Останнього пагорба. Там росте гумове дерево, старе як світ. Хлопчик повинен дочекатися під цим деревом до сходу місяця. Тільки-но місяць вирине з-за обрію, на його тлі з’являться обриси замку. Дерево розкаже хлопчикові, як знайти цей замок і принцесу. — І, помовчавши, додав: — Воно говорить тільки до гідних людей.

Південний вітер закінчив свою оповідь, підвівся з колоди і розправив своє біле вбрання.

— Ось такі справи, Пітере, — сказав він. — Прекрасна принцеса чекає на тебе. Будь безкорисливим, думай спершу про інших, а вже потім про себе, і ти знайдеш її всупереч небезпеці, яка загрожує тобі. Ми з братами попросимо своїх друзів не залишати тебе без допомоги під час подорожі. Перш ніж піти, я хочу зробити тобі подарунок.

Він дістав з кишені свого вбрання шкіряну торбинку на срібному ланцюжку, нахилився до Пітера і повісив ланцюжок йому на шию.

— У цій торбинці лежить чарівна пелюсточка, — сказав він. — Це найцінніший з усіх моїх подарунків. Пелюсточка стане тобі в пригоді. Якщо ти потрапиш в дорозі у біду, зустрінеш безпорадних, або сумних людей, або ж таких, що можуть заподіяти лихо, приміром, вбити тебе чи когось, дай їм цю пелюсточку, і вони стануть кращими. Не шкодуй пелюстки, будь щедрий, адже на місці попередньої в торбинці з’являтиметься ще одна.

— Дякую, — сказав Пітер. — Ви мені дуже допомогли.

— Прощавай, хлопче. Мені вже треба йти, — мовив південний вітер. — Три грози чекають на мене, я понесу їх туди, де давно не було дощу. Прощавай!

Він злетів, тягнучи за собою шлейф своїх шат.

— Шановний південний вітре! — гукнув Пітер, дивлячись вгору, де небо спохмурніло. — Що означає ця пелюсточка?

Крізь хмари прогриміло:

— Вона означає, що тебе люблять, що ти потрібний.

Розділ 2
Пітер зустрічає Сіру Шкурку

Південний вітер згорнув, мов вовняне покривало, хмари, щоб не закривали неба. Сонце, відганяючи тіні, опромінило дерева. Як море, трава хвилювалась, співала пташка. Пітер скочив на Місячне Сяйво і помчав додому. Горбань Мик сидів на порозі хижі й плів батіг. Його обличчя було схоже на волоський горіх, а на чолі було стільки зморщок, що, натягаючи капелюха, він ніби накручував його на голову.

Коли він їздив верхи на диких конях, то голосно кричав і хльоскав довгим батогом. Що вище стрибав кінь, то голосніше кричав горбань Мик, і що голосніше він кричав, то вище стрибав кінь. Це було чудове видовище.

Пітер так різко зупинив поні, що аж каміння розлетілося з-під копит. Кури біля дверей хижі закудкудакали і розбіглися. Хлопчик зіскочив на землю й кинувся до горбаня Мика.

— Послухай-но! — вигукнув він. — У мене є чарівна пелюстка, яка означає, що мене люблять і я потрібний. Мені її подарував південний вітер. Він сказав, де я можу знайти прекрасну принцесу. Він сказав, що ця пелюсточка захищатиме мене. Я негайно вирушаю в путь. Коли знайду прекрасну принцесу, привезу її додому. Ми будемо продавати білих поні і на це жити.

— Ти не можеш вирушити зараз, — сказав горбань Мик. — Бо «зараз» уже минуло. Від твого «зараз» пройшла вже хвилина, тому ти поїдеш за п’ять хвилин, тоді це і буде «зараз».

Пітер усміхнувся.

— Коли ти таке кажеш, мені важко зрушити з місця.

— То правда, — сказав горбань Мик. — Це завжди важко. Найважче за все — починати справу і найлегше — припиняти її. Спочатку я покладу тобі в торбинку їжу, а тоді вже рушай.

Горбань Мик виніс із повітки торбинку і поклав туди харчі на дорогу Пітерові: ковбасу, кілька шматочків м’яса, два буханці хліба, три яблука, пакетик чаю, перцю та солі й банан.

— М’ясо підсмажиш, — порадив