Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- От і виконаю я свою обіцянку. І свиноферму матимемо, і тачки з гноєм тобі тягати не доведеться. Їх взагалі ніхто тягати не буде.

Я вам не казала, що у мого чоловіка золоті руки? Так ото ж кажу: все, що лишень можна було механізувати, він механізував. Не обійшлося, звичайно, без кумедних випадків, але то таке… Коли випробовували приспособу, котра якраз і має гній зі свинарника назовні вигортати, вона чомусь навпаки, почала загрібати його всередину.

- Нічого! - сказав Павло. - Зараз я фазу перемкну і запрацює, як треба.

Не раз доводилося перемикати ті фази, перепаювати вимикачі і міняти комутацію, бігати до Васі Дизеля, щоб поміг “отам потримати, а там закрутити”, але, врешті решт, уся мала механізація таки запрацювала, як треба.

Щоправда, я ще трохи сумнівалася, бо хоч і маю вищу економічну освіту, але без практичного досвіду. Єдине точно знаю: теорія і практика - то зовсім різні речі. Але Павла підтримала кума:

- Не бійтеся, все буде гаразд. Я вас прикрию.

Кума наша Вікторія, щоб ви знали, працює в районі в податковій. Може, тому по ставленню до нас ця установа не “звірствує”. Ні, послаблень ми не маємо ніяких, просто кума завжди завчасно нагадує нам, коли і що ми маємо сплатити, який папірець заповнити і куди здати, а також попереджує про зміни в податковому законодавстві. Що ви кажете? Ми гарно влаштувалися? А хто вам заважає куму в податковій мати? От колись наш голова колгоспу на атеїстичні “звіздини” свого синочка весь райком партії покликав. Скільки галасу було - навіть в обласній газеті пропечатали. Але врешті решт той райком зі своєю партією так звіздонулися, що де вони тепер? Певно, там, де й голова зі своїм колгоспом.

Після розвалу Союзу, а відтак і колгоспної системи, привіз він із району даму-чиновницю. Оце їй, каже, здавайте ваші колгоспні паї, а вона вам восени буде виплачувати проценти, як колись трудодні. А дамочка ще й піддзявкнула:

- Тільки за трудодні ви спини гнули, а тепер буде, як у Європі: ви сидите вдома, а вам проценти капають!

Народ звик робити, як з району командують: хоч по мерзлій землі сіяти, хоч зелене жито косити. То й віддали свої паї - задурно.

А восени кинулися - а де ж наші проценти?

Отут і з’ясувалося: не те, що процентів нема і не буде, а й усе, яке тільки можна, колгоспне майно голова з дамочкою тихцем розпродали - і дременули. У теплі краї, проживати накрадене.

Не скажу, щоби місцеві поставилися зі зрозумінням до мого остаточного рішення заробляти на життя розведенням свиней. Особливо ті, хто сподівався умовити нас заколоти Хрюньку на Різдво. Мовляв, що взяти з того поганого поросяти, котре і в Петрівку мерзне. Але “погане порося” на нормальних харчах так рвонуло в ріст, що навесні довелося робити йому велику загорожу. І поміркувати про зміну імені. Бо з першого погляду було видно, що не сьогодні-завтра закомандує наш коханий свинтус собі подругу. І хто б подумав, що такий, здавалося б, суто господарський клопіт виллється у цілий детектив.

Де ми знайшли гроші на першу свинку - ой, і не питайте. Але ж знайшли! Поїхав Павло на базар, походив, вибрав таку спокійненьку, лагідненьку. Ми вже пораділи, що особисте життя нашого кабанчика вдалося.

Та за два дні свинка здохла.

Як, чому? - незрозуміло. Наче ж їла те, що й ми - себто, картопельки натовкли, маслянкою залили. Це ж не радянські часи, коли свині росли на недоїдках із їдальні, та й здихали, об’ївшись солоними огірками.

Наступного разу на базар поїхала я. Накинула оком на таку ж уже славну свинку - хоч малюй. Привезла додому, помістили її в теплі, добре нагодували…

Але до вечора свинка здохла.

Мені аж недобре стало. Що ж це робиться?

Та зайшов мій братик-Шериф, почув про нашу біду, відпоїв мене валер’янкою, а тоді почухав потилицю і скомандував:

- Ану, неси великого ножа! Розтин усе покаже.

І розтин показав, що у свинки всі нутрощі попечені.

- А друга покупка де, тобто, перша?

- За хатою, снігом присипана. Закопаємо, як земля трохи відмерзне.

- Неси.

Принесла. Розрізали - та ж сама картина.

- Все ясно. Продавці добиралися на базар попуткою. А не кожен водій візьме пасажирів зі свинями: верещать, машину загиджують. То їх вапном напоїли, щоб у дорозі не вищали і не кувікали. А так - виглядають тихими, спокійними. Не шумітимуть, навіть якщо голодні будуть.

- Саме на це я й купилася, - зізналась я. - Знаєш, як воно буває: втрапить тобі отаке, як наш сусід колись - голодне, не голодне, а репетує.

- Ну добре, ти економіст. А я ж - ветеринар, як же я не втямив? - картав себе Павло.

- Та-а-ак, бачу, без міліції не обійдеться. Ви продавців запам’ятали? - одразу взявся до діла Шериф.

- Як побачимо - згадаємо.

З’ясувалося, що і я, і Павло нарвалися на одних і тих же хазяїв.

Наступної суботи Олексій посадив нас у свою машину - і ми рвонули в район на базар. В районі того, кого ми шукали, не було.

- Зовсім