Енн Файн - Борошняні немовлята

class="book">Пан Картрайт по-панібратськи вмостив свою величезну дупу на парту Мартіна Саймона. Такий метикуватий хлопчина, подумав учитель, а поводиться щось не надто тямущо.

— Зрозумій, — сказав він хлопчику, — ти не можеш тут залишитися. Бодай тому, що вмієш читати. Будеш у цьому класі білою вороною. Є й інша проблемка. Ти читаєш французькою.

Учитель повернувся до класу й обвів кабінет широким жестом, ніби хотів залучити до розмови й інших учнів.

— Думаю, в цьому класі ми будемо приділяти чимало уваги мовному питанню, — пояснив він. — Я, наприклад, частенько можу наговорити зайвого. Також тут є нагода почути багатобарвну місцеву говірку нашого мікрорайону. А ще подейкують, буцімто Тарік уміє лаятися трьома різними діалектами. Проте французькою тут не говорить ніхто.

Учитель зісковзнув з парти.

— Ні, боюся, тобі доведеться піти.

Раптом його осяяло.

— Оскільки ти склав усі іспити з природничих наук, то можеш навіть спробувати піти в клас доктора Фелтома. Він, напевно, не буде проти.

Здавалося, Мартін Саймон нарешті зрозумів, про що йдеться. Звівшись на ноги, він почав закидати свої нехитрі пожитки назад у рюкзак.

Пан Картрайт помітив легкий вираз жалю на обличчі хлопця.

— Мені теж шкода, хлопче, — сказав він, — але повір, це на краще. Тобі тут не місце. Сталася якась помилка.

Мартін Саймон кивнув.

— Запитай в адміністрації, — порадив пан Картрайт, проводжаючи його до дверей. — Скажи їм, що вони щось переплутали і ти не можеш сюди повернутися. Я не хочу, щоб ти був у моєму класі. Тобі тут не місце.

Він провів поглядом Мартіна Саймона, що пішов геть довгим зеленим коридором.

— До побачення, хлопче! — з тугою крикнув учитель навздогін. — Нехай тобі щастить!

Він зачинив двері та зі сталевою рішучістю обернувся до решти класу.

— На чому ми зупинилися? — спитав пан Картрайт. — Саджиде, облиш ти той шарф. Луїсе Перейра, ти що, вирішив перекусити? Негайно виплюнь усе в смітник. Дивіться, скільки часу ми змарнували. Попереджаю вас, я покінчу з цим до дзвоника.

Можливо, якби це був інший клас, то він справді впорався б. Але оскільки двоє членів лічильної комісії не дружили з математикою, а учні ще й постійно критикували всі можливі способи підрахунку голосів («Пане, не рахуйте голос Ріка, він же постійно прогулює!»), часу зробити все як слід забракло. Вони ще не встигли перерахувати голоси втретє, а Робін Фостер і Вейн Дрісколл уже втупилися в учителя поглядами, піднявши уявні секундоміри й округливши свої губи навколо уявних свистків.

Вже от-от мав настати той блаженний час…

Пан Картрайт зсунув своє об’ємне тіло зі стола і став на ноги. Недарма позаочі його називали Старим Бецманом.

— Замовкніть! — загорланив він, розтинаючи всі шари галасу за раз. — Усе! Я вже ситий по горло! Зараз буде дзвоник, тому ми, хай там що, маємо покласти край цій справі. Я вас попереджаю, 4-В, перший хлопець, який видасть у цьому класі будь-який звук — навіть найтихіший — буде змушений занурити свою руку в коробку і витягнути бюлетень. Що там буде написано — те і стане темою вашого проекту.

Раптом запала абсолютна тиша. Може, розумаками їх і не назвеш, але кожнісінький з учнів був достатньо кмітливим, щоб зрозуміти: дурне діло — бути винним перед рештою класу за три довжелезні тижні скніння над якимось проектом, створеним доктором Фелтомом задля доведення захопливості таких справ, як шиття, чи куховарство, чи домашнє господарство.

Здавалося, ніхто й дихнути не смів. Пан Картрайт навіть чув щебетання пташок за вікном.

Аж раптом, без попередження, чари розвіялися.

Двері в клас відчули на собі немилосердний удар ззовні. Ручка заскреготіла, дверні панелі затрусилися.

У клас зайшов незграбний парубчисько-велет.

Гостя зустріли шквалом захвату.

— О, дурило, здоров!

— Хто останній прийшов, той щигля знайшов!

— Сайм! Ми тобі притримали місце!

— О, ну нарешті ти нас знайшов, дурню набитий!

— Голова на плечах не тільки для краси, Саймоне Мартін!

Саймон Мартін… Мартін Саймон… Он воно що!

Пан Картрайт звично вмостився на столі. Ось і знайшлося пояснення. Усе так просто. Звичайнісінька канцелярська помилка.

Мартін Саймон… Саймон Мартін…

Він дозволив хвилі піднесення котитися класом ще протягом кількох секунд.

— Сайме, де це ти був?

— Трохи застряг, — з гордістю заявив новоприбулий. — У класі доктора Фелтома.

— У доктора Фелтома!

Покотилася ще одна хвиля реготу. Цього разу навіть пан Картрайт не зміг стримати усмішки, коли спробував уявити цього здоровенного, рославого шалапутника серед розумників з класу доктора Фелтома.

— Я їм, той-во, казав, що мені там не місце. Але хіба ж хто слухає? Та ніколи. Аж поки не з’явився той ботан і не врятував мою шкуру. І навіть тоді…

Пан Картрайт розумів: якщо дати Саймону можливість понити, то його вже не зупиниш, тому він, не зволікаючи, простягнув пластикову коробку з бюлетенями своєму новоспеченому учню.

— Витягни один бюлетень, — сказав учитель.

На обличчі Саймона Мартіна вираз незадоволення змінився виразом занепокоєння.

— Це ще нащо?

— Тягни бюлетень, — пан Картрайт вдався до наказового тону. — Зараз же.

Саймон Мартін занурив руку і витягнув бюлетень, на якому, як виявилося, відповідь була написана найакуратніше.

— Що там?

Кілька секунд хлопчина витріщався на аркуш паперу. Він нахмурив свої масивні брови-гусениці, намагаючись розібрати ідеальний почерк Мартіна Саймона.

— Рожв… розв… розветок ди-ти-ни, — прочитав він уголос, затинаючись.

— Розвиток.

Пан Картрайт зумів втиснути своє виправлення за мить до вибуху.

— Це що, про дітваків?

— Пане, ми не будемо возитися з малечею.

— Це дівчача справа! Серйозно!

— Я теперка взагалі перестану ходити на уроки. Ну, поки це все не